Юдейська війна

Тим часом помалу виявилося, що звільнення трьох невинних пов’язане з однією умовою. Друзі юдеїв, почувши про цю умову, були прикро вражені. Що? Актор Деметрій Лібан повинен грати юдея Апеллу, може навіть у театрі Помпея, перед сорока тисячами людей? Юдея Апеллу! Юдеїв обсипало морозом, коли вони чули зле прізвисько, на якому відбилася огида Риму до прибульців правого берега Тибру. Глузливе слово зіграло лиху роль при погромах за цезарів Тиберія та Клавдія, воно означало різанину та плюндрування. Хіба не може ненависть, яка спить тепер, кожного моменту прокинутися? Хіба це не така ж дурна, як і злочинна річ — розворушувати те, що заспокоїлося? Були погані приклади того, чим може захопитися римська театральна публіка під впливом афекту. Це буде жахлива зарозумілість, якщо Деметрій Лібан викличе на театральну сцену юдея Апеллу.

З новою силою, з дедалі більшою завзятістю піднялися найстрогіші з юдейських докторів проти актора. Хіба не гріх вже в тому, щоб ставати на сцені в шкірі й убранні іншої людини? Хіба не дав Бог, хай славиться ім’я його, кожному своє лице і свою шкіру? Отже, хіба це не проти Божої волі — хотіти змінити їх? Але зображувати юдея, одного з насіння Абрамового, одного з обраних, виставляти його на глузування необрізаних — це був смертний гріх, це була гординя, це мусило викликати нещастя на голови всіх. І вони вимагали відлучити й бойкотувати Деметрія Лібана.

Ліберали серед докторів гаряче захищали актора. Хіба те, що він планує, не робиться заради блага трьох невинних? Хіба це не єдиний засіб врятувати цих трьох? Хіба не є допомога в’язням однією з найвищих заповідей закону? Хіба можна сказати акторові: не роби цього, залиш тих трьох гинути, як тисячі предків загинули в цегельнях Єгипту?

Жорстоко сперечалися. В богословських семінарах дотепно висували проти цитат із Біблії речення з Біблії ж. В усіх юдейських вищих школах обмірковували цікаву проблему, вона обговорювалася в Єрусалимі, в Александрії, між великими докторами Вавилона. Це була слушна нагода для богословів і юристів виявити гостроту свого розуму.

Сам актор вагався і показував кожному трагічний конфлікт між своєю релігійною та мистецькою совістю. Внутрішньо він давно вирішив зіграти юдея Апеллу хоч би що. І він добре знав, як він це зробить. Уже його лібретисти, насамперед вправний, гостродумний сенатор Марулл, намітили розвиток п’єси, вигадали сценічні, виграшні ситуації. Й особливо допомогло вигадувати гротескно-моторошні становища дивовижно механічне та сповнене покірністю перед долею хитання тіл трьох невинних у їхній в’язниці. Те, що він хотів показати, було сміливою сумішшю трагічного та комічного. Обережно, в популярних шинках торговельного кварталу, складського кварталу, бараків показував він окремі сцени, щоб краще випробувати, як вони впливають. Але потім знову вдавався в тугу, що він, мабуть, не зможе провести виставу, його совість забороняла це йому. Із задоволенням відчував він, як повсюди увесь Рим говорив про те, чи гратиме актор Деметрій Лібан юдея Апеллу? Там, де показувався його паланкін, здіймався задоволений крик, народ плескав у долоні й кричав: «Привіт тобі, Деметрію Лібан, зіграй нам юдея Апеллу!»

Він говорив і цезаревій дружині про те, на яку темну, непевну справу має він наважитися, які важкі його сумніви. Поппея сміялася, вона дивилася на нерішучого сміючись. На цегельню Тибура послано розпорядження добре піклуватися трьома примусовими робітниками-юдеями, щоб вони тим часом не померли. А втім, Поппея чекала відповіді міністерства прохань і скарг. Звільнення трьох не було великою справою; все ж східна політика Риму була заплутана, а Поппея була достатньою мірою римлянка, щоб ураз відмовитися від помилування, якщо найменші політичні міркування говоритимуть проти того.

Поки що ж вона принаймні розважалася тим, що підганяла актора. Вона розповідала йому, що в сенаті вже працює опозиція високих аристократів проти помилування. Отже він мусить наважитися, це неправильно — даремно продовжувати страждання тих трьох бідолашних. Вона усміхалася:

— Коли ви зіграєте нам юдея Апеллу, Деметрію?

Міністр Філіп Талас, начальник східного відділу цезаревої канцелярії, звелів удруге покликати масажиста, щоб він розтер йому руки й ноги. Ще була рання осінь, сонце добре гріло, ніхто інший ще не мерз, але міністр ніяк не міг нагрітися. Він лежав, маленький, хижоносий пан, на тапчані, товсто обгорнутий ковдрами, обтиканий подушками, перед ним стояли дві жаровні — одна для рук, друга для ніг. По другий бік канапи невільник-масажист злякано старався над старечою, поморщеною шкірою, з якої виступали сині й сухі жили. Міністр лаявся, погрожував. Масажист напружувався, щоб зігнати пошрамовані місця на плечах старого; ці місця, він це знав, виникли від ударів батогами, які міністр Талас дістав, коли ще був невільником у Смірні. Лікарі випробували тисячі засобів, щоб вивести ці шрами, вони робили операції, великий спеціаліст Скрибон Ларг вживав усі свої мазі, але старі рубці не хотіли сходити.