Юдейська війна

Йосиф підвів очі, поглянув на нього, задихав сильно. Хотів ще раз упевнитися:

— Але примусові ви скоритеся?

Веспасіан знизав плечима:

— Звісно, бути вбитим я дамся неохоче. Шістдесят років для такого кремезного мужика, як я, ще зовсім не старість.

Йосиф попрощався так швидко, як тільки міг. Веспасіан знав: юдей одразу ж піде до Муціана, він сам завтра буде, на жаль, змушений стати усім на радість цезарем. Він був тверезий чоловік, суворо заборонив собі та Ценіс смакувати цю ціль, доки вона не осягнута. Отже, тепер він тішитиметься цим. Твердо через ніс видихував він. Ще мав часу освоїтися з цим; важкими солдатськими чобітьми тупав по холодній підлозі кімнати. «Т. Ф. Веспасіан, цезар, володар, бог», — усміхався він, оскалив широко зуби, потім обличчя знову стало різким.

— Ну, так, — сказав.

Він безладно кидав латинські та східні слова: цезар, адир, імператор, месія. Власне це кумедно, що юдей перший проголосив його. Це трішечки прикро йому; він почував себе пов’язаним із тим чоловіком трохи міцніше, ніж хотів би.

Йому схотілося збудити Ценіс, жінку, яка так довго ділила з ним піднесення та падіння, сказати їй: «Так, от ми й досягли». Але це бажання тривало тільки якийсь момент. Ні, він мусить тепер бути сам, жодної іншої людини не може бачити.

Крім однієї. Однієї цілком чужої, яка нічого про нього не знає і про яку він нічого не знає. Знову розгладилося його обличчя — широке, зле, щасливе. Серед ночі послав у дім Йосифа, звелів, щоб прийшла до нього Йосифова дружина, Мара, донька Лакіша з Цезарії.

Йосиф тільки-но після розмови з Муціаном повернувся додому, в дуже піднесеному настрої від свідомості своєї великої участі у тому, що вранці його римлянин стане цезарем. Тим глибше впав він тепер униз. Була жеруща ганьба, пекуче розчарування у тому, що римлянин таким способом принижує чоловіка, який перший подав йому велику ідею. Зухвалий необрізаний не допустить, щоб він вибрався з бруду цього одруження. Він скреготів про себе усі глузливі імена, якими називали маршала: паскудний експедитор, кінсько-кізячний мужик. І додавав гидотні лайки — арамейські, грецькі, які тільки спадали йому на думку.

Дівчина Мара, не менш злякана, як він, спитала тихо:

— Йосифе, мій пане, чи повинна я вмерти?

— Дурна, — сказав Йосиф.

Вона сиділа перед ним, матово-біла, жалюгідна, в тоненькій сорочці. Сказала:

— Кров, що мала виходити три тижні тому, не виходить. Йосифе, мужу мій, Ягве послав мені, слухай: Ягве благословив моє тіло. — І як він мовчав, вона додала цілком тихо, смиренно, з напруженим чеканням: — Ти не хочеш мене тримати?

— Іди! — сказав він.

Вона впала. Через деякий час підвелася, попленталася до дверей. Але він, коли вона хотіла йти як була, додав грубо, наказуючи: — Надягни своє найкраще убрання. — Вона послухалася злякано, вагаючись. Він оглянув її і побачив, що вона в поганих сандаліях. — І напарфумовані сандалії, — звелів він.

Веспасіан, у годину, коли вона була в нього, почувався дуже задоволеним, втішався нею усіма почуттями. Він знав, уранці це має статися, вранці мають його проголосити цезарем, і потім він назавжди поїде з цього Сходу, туди, де він потрібен, у місто Рим, щоб там запровадити добрий лад і порядок. В основі він зневажав його, цей Схід, але з певного роду поблажливою любов’ю. Ця Юдея у всякому разі смакувала йому добре, дивна, щастедайна, зґвалтована країна була зручним ослінчиком для його ніг, вона виявила себе здатною підкоритися й давати зиск; і ця дівчина Мара, донька Лакіша, якраз тим, що була така тиха та сповнена презирливої м’якості, подобалася йому. Вія знижував свій рипучий голос, клав її місяцесяйну голову на свої волохаті груди, своїми подагричними руками перебирав, граючись, її волосся, лагідно говорив їй тією парою арамейських слів, які він знав: «Будь ніжна, моя дівчинко! Не будь дурна, моя голубко!» Він говорив це багато разів, якомога ніжніше, але все ж трохи відмислено та зневажливо. Він сопів, був приємно втомлений, звелів їй умитися й одягтися, покликав свого камердинера, сказав її відвести, і через хвилину забув про неї й мирно заснув, чекаючи наступного дня.

Це була дуже коротка ніч, і починало світати, коли Мара повернулася до Йосифа. Вона йшла важко, так, наче несла кожну свою кістку окремо, її обличчя було злиняле, в’яле, наче з вогкої, поганої матерії. Вона скинула убрання. Потім помалу, з трудом, скручувала його, роздирала, з трудом, натужуючись, геть чисто, на маленькі клаптики. Потім взяла сандалії, улюблені напарфумовані сандалії, рвала їх, нігтями, зубами — все це помалу, безмовно. Йосиф ненавидів її, що вона не скаржилася, що не нарікала на нього. В ньому була одна тільки думка: «Геть від неї, далі від неї! Я не підіймуся, доки дихатиму з нею одним повітрям».

Веспасіана, коли він вийшов із своєї спальні, вартові солдати привітали так, як належалося вітати цезаря. Веспасіан оскалився:

— Ви що, хлопці, подуріли?