Кафе на краю світу

Проблема в тому, що позаяк робота не дає вдоволення, а ми віддаємо цій роботі дуже багато часу, то почуваємося дедалі більше невдоволеними. Багато людей довкола нас кажуть, що не можуть дочекатися дня, коли вийдуть на пенсію, а тоді займуться тим, чим хочуть. Невдовзі й наша уява малює цей майже таємничий час у майбутньому — коли нам теж не доведеться працювати і ми зможемо витрачати час на те, чого справді хочемо.

А поки, щоб компенсувати відсутність змоги щодня займатися улюбленою справою, ми щось купуємо. Ми сподіваємося, що меседжі з реклами трішечки в чомусь правдиві й ці товари подарують нам вдоволення, якого не дає щоденна робота. На жаль, що більше ми купуємо, то більше в нас рахунків, а отже, ми маємо працювати ще більше, щоб усе оплатити. Позаяк насправді ми не хочемо змарнувати своє життя на роботу, збільшення робочого часу лише посилює відчуття невдоволення, бо тепер у нас ще менше часу на заняття тим, чим хочеться.

— І тому ми купуємо ще більше, — докинув я. — Здається, я розумію, до чого ви ведете. Схоже, це не надто позитивний цикл.

— Позитивний він чи ні, — вела далі Енн, — та через це люди тривалий час працюють над тим, що не сприяє досягненню їхньої МІ. Тим часом вони чекають на майбутнє, коли їм більше не знадобиться працювати й нарешті можна буде робити що хочеться.

— Ого, так я про це не думав, — зізнався я. — Ви впевнені, що це так?

Енн і Майк розсміялися.

— Джоне, я б не лише рекомендувала вам не довіряти рекламним меседжам, розуміючи, що за ними криється, та й не прагну, щоб ви приймали на віру будь-які мої слова, — відповіла Енн. — Кейсі казала, ви вважаєте, що люди через взаємодію дізнаються про все, що є на світі. Те, що я вам сказала, — це лише думка однієї людини. Тепер, почувши її, ви можете поглянути на світ довкола себе й вирішити, чи правдива вона хоча б частково, повністю або ж зовсім хибна.

— Що ж, так я точно почну думати по-новому, — промовив я. — Скажіть, Енн, той приклад, який ви щойно навели, — ви проходили через цей цикл?

Енн засміялася.

— Однозначно. Тепер я можу із цього посміятись, але тоді було не до сміху. Я почувалася дуже нещасною, не відчувала влади над власним життям. Щодня працювала допізна, а тоді намагалася компенсувати брак вільного часу, балуючи себе чим-небудь. Мені здавалося, що це дуже раціональний підхід до життя. Я казала собі: «Я працювала всі вихідні, тож заслуговую на подаруночок — новий прикид, модний електронний ґаджет чи якусь нову стильну річ для дому». Проблема була в тому, що я, постійно працюючи, рідко мала час скористатися тим, чим себе балувала. До мене приходили гості й казали, що їм дуже подобається мій будинок, але я бувала там нечасто, не мала змоги порадіти йому.

Якось увечері, перебравши великий стос рахунків, що знову мали з’їсти більшу частину мого місячного доходу, я лягла в ліжко й довго витріщалася в стелю. Мені ледве ставало сил не розплакатися. До мене дійшло, що життя минає мене боком. Я проводила його на роботі, до якої насправді була байдужа, і намагалася відшкодувати це собі, купуючи речі, які, правду кажучи, теж були мені байдужі. Проблему ускладнювало те, що мій план повернення до того, що мені хотілося, передбачав, що я працюватиму до шістдесяти років і лиш тоді зможу піти на пенсію. Це було прикро.

— Здається, тоді ваш світогляд був геть інший, — зауважив я. — Що сталося?

Енн усміхнулася й відповіла:

— Світогляд і справді був інший. Того вечора, повитріщавшись у стелю та спробувавши зрозуміти, як дійшла до такого життя, я вирішила піти прогулятись. Я мешкала у великому місті, і на вулицях було людно. Я вдивлялася в обличчя кожної людини, повз яку проходила, і думала, чи почувається хтось із них так само, як я. Чи щасливі вони? Чи роблять вони те, що хочуть? Чи почуваються вони вдоволеними? Нарешті я зайшла до маленької кав’ярні, яку бачила раніше, але ще не відвідувала. На мій подив, там сидів один мій знайомий. Я зустрічалася з ним кілька разів, і мене вражало, яким невимушеним він завжди видається.

Він запросив мене підсісти, і ми за три години та багато чашок кави обмінялися власними теоріями про життя. Коли я роз’яснила йому своє становище, він усміхнувся та припустив, що я, можливо, читаю забагато власної реклами. Я сказала йому, що не зовсім його розумію, тож він розповів мені про той цикл, який я вже описала вам. Наступні його слова я запам’ятала назавжди.

«Заковика в тому, — сказав він, — щоб усвідомити: ми відчуваємо вдоволення від чогось, бо особисто вирішили, що це дарує нам вдоволення, а не тому, що нам про це каже хтось інший».

Того вечора, прийшовши додому, я розмірковувала над тим, що саме й чому дарує мені вдоволення. Я змусила себе подумати про те, як я хочу проводити кожен день.

А потім спитала себе, чому хочу проводити кожен день саме так. Урешті-решт цей хід думок привів мене сюди, — завершила вона.

Я поглянув униз. Енн вказувала на меню.

«Чому ви тут?»

— А далі? — запитав я.

Енн знову засміялася.