Читаем Кафе на краю світу полностью

Кафе на краю світу

— Ну, Кейсі, мабуть, уже пояснила вам, що життя змінюється, варто лише спитати себе: «Чому я тут?» Не вдаючись у численні подробиці, можу сказати вам, що після того вечора я вже не була такою, як раніше.

Це відбувалося поступово, я щотижня присвячувала собі трохи більше часу. Я перестала балувати себе «речами», щоб компенсувати тяжку роботу, і натомість почала балувати себе, роблячи те, що хотіла робити. Щодня неодмінно проводила щонайменше годину за тим, що мені дуже подобалося. Часом я читала роман, від якого була в захваті. Або ж ішла на тривалу прогулянку чи займалася спортом.

Кінець кінцем одна година обернулася на дві, а згодом — на три. Я й незчулася, як цілковито зосередилася на тому, що мені хотілося робити, на тому, що відповідало на моє запитання: «Чому я тут?».

XIII

Енн повернулася до Майка.

— У вас уже була дискусія про смерть?

— Про що? — перепитав я, враз неабияк стривожившись.

Енн усміхнулась і вказала на меню.

— Друге запитання.

Я знов поглянув униз.

«Чи боїтеся ви смерті?»

Я вже майже забув про інші два запитання в меню. Після всього, що навалилося на мене з першим, я не був певен, що готовий замислитися над рештою.

— Вони пов’язані між собою, — зауважив Майк.

І знову в мене виникла підозра про читання думок. А я тільки-но подумав, що тут таки звичайне кафе. Насправді ж підозрюю, що ніколи так не думав.

— Як це — «пов’язані між собою»? — спитав я.

— Чи боїтеся ви смерті? — запитала Енн. — Більшість людей — так. Власне кажучи, це один з найпоширеніших людських страхів.

— Не знаю, — відповів я. — У житті стільки справ, якими можна зайнятись, і я не хочу померти, не спробувавши все, що хочеться. Проте я не думаю про смерть щодня.

— Люди, які не ставили собі цього запитання з меню та нічого не робили для досягнення своєї МІ через справи для душі… — Енн поглянула на мене, трохи помовчала й повела далі: — …ці люди бояться смерті.

Тут настав час помовчати мені. Я поглянув на Енн і Майка.

— Ви маєте на увазі, що більшість людей щодня думає про смерть? Щось мені не віриться. Ну, тобто я точно не думаю про неї щодня.

Майк усміхнувся.

— Ні, все не так. Ми говоримо про те, що відбувається передусім на підсвідомому рівні. Більшість людей не думає щодня про смерть. Але підсвідомо вони знають, що з кожним днем наближаються до втрати можливості займатися в житті тим, чим хочеться. Тож вони бояться такого дня в майбутньому, коли в них більше не буде можливості. Вони бояться дня своєї смерті.

Я замислився над цими словами.

— Але ж це не конче має бути так? Ну, тобто, якщо людина спитала себе, чому вона тут, визначилася, чим хоче займатися, щоб досягти своєї МІ, а тоді, власне, це і робить, то навіщо їй боятися смерті? Не можна боятися відсутності можливості щось зробити, якщо ви вже це зробили чи робите це щодня.

Енн усміхнулася.

— Ні, — тихо сказала вона та встала з-за столика. — Приємно було познайомитись, Джоне. На жаль, мушу повертатися до друга, але мені сподобалася наша розмова.

Я підвівся, і ми потиснули руки.

— Мені теж, — сказав я. — Дякую, що поділилися своїми думками.

Коли вона розвернулася й пішла до свого столика, я сів на місце. Тепер я почувався інакше. Як саме, точно не знав, але здавалося, я дізнався щойно таке, що надовго лишатиметься дуже цінним.

Майк підвівся з-за столика.

— У вас усе гаразд, Джоне? Маєте трохи ошелешений вигляд.

— Просто замислився, — відповів я. — Те, про що говорили ви з Енн, дуже логічно. Я здивований, що не чув про це раніше й не додумався до цього сам.

— На все свій час, Джоне. Може, ви вже й думали про це, та ще не були готові прислухатися до цих думок чи діяти відповідно.

Майк потягнувся по дві порожні тарілки на столику.

— Я можу забрати у вас деякі тарілки? Ви ще посмакуєте хашбраунами?

— Неймовірно, але так, — сказав я, вийшовши із задуми й повернувшись до їжі. — Вони такі смачні, а я ще надто голодний, щоб від них відірватись.

Коли Майк відійшов від столика, я знову зосередився на тому, що тільки-но обговорювали з ним і Енн. Це було нелегко перетравити. Я замислився про історію Енн та вплив реклами. Якою мірою моє розуміння успіху, щастя та вдоволення було визначене кимось іншим, окрім мене? Важко сказати. Я вирішив, що віднині й надалі звертатиму більше уваги на меседжі, що криються в чужих словах.

Дискусія про смерть була геть інакша. Я знав, що наприкінці нашої розмови глибше зрозумів тему. Не можна сказати, ніби я жив у стані емоційної безвиході, тільки те й робив, що тривожився через смерть. Я ж навіть не замислювався про неї. Але думка про життя, в якому я виконаю своє призначення, та його вплив на моє ставлення до кожного дня дуже мені імпонувала.

— Не можна боятися відсутності можливості щось зробити, якщо ти це вже зробив чи робиш щодня, — сказав я самому собі.

Мені було шкода, що я не думав і не чув про це раніше. «Однак, — подумалося мені, — знати про це недостатньо. Суть у тому, щоб справді робити те, що я хочу робити».