Казки Сельви

Повінь зазнала поразки. Хоч якими широкими були течії-спільниці й хоч як шаленіли зливи, пристрасть рослин переважила могутню повінь. Ще пливли острівці ейхорнії, але надихаючий заклик: «Дорогу! Дорогу!» назавжди замовк.

Анаконда більше не мріяла. Катастрофа здавалася їй неминучою. Вона відчувала зблизька безмежжя, в яке от-от мало влитися водопілля, а річка так і не була перекрита. Зігріта теплом Людини, вона, — усвідомлюючи власну безвихідність, — далі відкладала життєдайні яйця, що віщували продовження її роду.

В холодному водяному безмежжі острівці ейхорнії відокремлювалися, віддалялися одні від одних. Довгі круглясті хвилі безладно погойдували пошарпану сельву, чиїм онімілим та приголомшеним мешканцям дедалі дужче дошкуляв холод.

Великі пароплави переможно закурювали вдалині ясне небо, а невеличке суденце із білим плюмажем диму, обстежувало річку, сновигаючи поміж розрізненими острівцями.

— Онде! — раптом вигукнув хтось на суденці. — Онде, на тому плоту! Там гігантська змія!

— Яка потвора! — крикнув інший. — Дивіться! Там ранчо! Вона, мабуть, убила господаря!

— Або зжерла живцем! Ці потвори нікого не щадять. Що ж, вженемо в неї кулю й помстимося за бідолаха.

— Заради Бога, не наближаймося! — знову озвався той, хто кричав першим. — Змія, либонь, розлючена. Якщо угледить нас, то може кинутися сюди. Ви певні, що вам вдасться звідси в неї поцілити?

— Побачимо… Чого б не спробувати?

Вдалині, там, де в золотавому промінні вранішнього сонця зеленими метеликами виблискувала водна гладінь, Анаконда завважила катер із білим плюмажем. Вона байдуже подивилася на суденце, коли зненацька помітила на носу хмаринку диму, і її голова вдарилася об пліт.

Здивована Анаконда знову звела голову. Відчула, як щось боляче штовхнуло її тіло, можливо, голову. Вона не розуміла, що це було. А проте відчувала, що щось не так. Спершу стерпло тіло, а потім затіпалася шия, і все навкруг попливло, потемніло.

Зненацька вона уздріла перед собою рідну сельву — таку справдешню, але перевернуту, — а над нею усміхнене лице наймита.

«Мене змагає сон…» — подумала Анаконда, спробувавши розплющити очі. Великі блакитні яйця змії покотилися з-під навісу й розсипалися по плоту.

— Мабуть, час спати… — прошепотіла Анаконда. Вона хотіла була обережно вмоститися біля своїх майбутніх дитинчат і, притиснувшись головою до настилу, заснула вічним сном.