Казки Сельви

За її підрахунками — а будь-яка водяна змія тямить у гідрографії більше, ніж люди — вони вже наближалися до Парагваю. А без неймовірної підтримки заростей ейхорнії, що плинуть цією річкою під час повеней, битви не слід було й починати. Чого були варті для перекриття Парани цяточки зілля, що спускалися з Паранаїби, у порівнянні зі ста вісімдесятьма тисячами квадратних кілометрів заростей ейхорнії у розлогих заплавах Ксараєса[13]? Сельва, яка здійснювала плавом свій похід, також знала про це з оповідей Анаконди. Відтак солом’яний навіс, поранений чоловік, ворожнеча — все було забуто: мандрівники раз по раз вдивлялися у водяний простір, визираючи зарості рослин-спільниць.

«А раптом тукани помилилися, і то була не хлюща, а дрібний дощик», — міркувала Анаконда.

— Анакондо! — чулося звідусіль у мороці. — Ти впізнаєш ці місця? Нас, бува, не ошукали, Анакондо?

— Не думаю, — похмуро озивалася та. — Ще день, і ми дістанемося до місця.

— Ще день! Ми виснажуємося на цих річкових просторах. Ще цілий день! Ти весь час повторюєш те саме, Анакондо!

— Терпіння, побратими! Я потерпаю не менше за вас.

Наступний день виявився важким: стояла страшна спека, і гігантська змія незрушно лежала на своєму плавучому острівці, а надвечір проміння призахідного сонця розжареним металевим пруттям протнуло річку разом з усім, що було на її поверхні.

Того ж вечора в сутінках зненацька почувся переможний крик Анаконди, котра вже кілька годин жадібно припадала до води. Щойно вона відчула солонуватий присмак ейхорнії, зарості якої пливли з боку Олідена[14]:

— Ми врятовані, побратими! Річка Парагвай з нами! Там також зливи!

І, наче ожила якимось дивом, сельва вже радісно вітала повінь своїх сусідів, чиї зарості ейхорнії, щільні, немов суходіл, впливали нарешті в Парану.

Вранці сонце осяяло цю величну епопею басейнів двох могутніх сусідніх річок, що злилися в один потік.

Буйна водяна рослинність пливла за течією згромаджена у велетенські острови, що вкрили всю річку. Той самий переможний гук прокочувався сельвою, коли ближчі до берега острівці ейхорнії, потрапивши у тиху заводь, починали нерішуче кружляти на місці.

— Дорогу! Дорогу! — вимагала ціла сельва, помітивши перешкоду. І обліплені учасниками походу зарості ейхорнії та дерева, оминувши врешті-решт чорторий, блискавками стреміли вперед.

— Не спиняймося! Дорогу! Дорогу! — лунало від берега до берега. — Ми переможемо!

Анаконда теж вірила в перемогу. Її мрія повинна була невдовзі збутися. І вона спогорда кинула тріумфальний погляд у бік навісу.

Чоловік був мертвий. Він навіть не змінив пози, не поворухнув пальцем, не стулив губи. Він помер і, мабуть, досить давно.

Хоча це був природний та очікуваний кінець, Анаконда заклякла від подиву, начеб мізерний наймит — попри належність до людського роду та рани — мусив зберегти для неї своє жалюгідне життя.

Що їй до цієї Людини? Анаконда, не вагаючись, боронила її, рятувала від змій, чатувала біля неї, оберігаючи рештки цього ворожого їй життя від повені.

Навіщо вона це робила? Анаконді було байдуже. Там, під навісом, лежав небіжчик, і змія вже не думала про нього. Її бентежили інші думки.

Долі повені загрожувала небезпека, якої Анаконда не могла передбачити. Розмоклі за довгі дні плавання в теплій воді, зарості ейхорнії почали шумувати. Зі шпарин між рослинами на поверхню піднімалися великі бульбашки, а розмокле сім’я облипало все навкруг. Якийсь час стрімчасті береги стримували розлив, і водяні рослини вкрили всю поверхню річки: води ніде не було видно; скільки сягав зір, очам відкривалося лише безкрає зелене море. А тепер, коли обидва береги зробилися положистими, натомлене водопілля, якому вже бракувало зваги перших днів, повільно розпросторювалося заплавами, що їх земля, наче пастки, розставляла на його шляху.

Ще нижче за течією утворені заростями ейхорнії величезні плоти розпадалися на уламки, потрапляли в затони і там, на глибині, вершили свою мрію про розмноження. Сп’янілі від заколисуючого солодкого повітря зарості ейхорнії покірливо відступали перед напористістю берегів, двома великими потоками повільно рухалися водами Парани, а тоді завмирали біля берегів, щоб прорости буйною зеленню.

Гігантську змію також не оминула плідна млість, яку живило водопілля. Вона тривожно металася на своєму плавучому острівці, не знаходячи собі місця. Поруч із нею розкладався небіжчик. Анаконда раз по раз підповзала дедалі ближче до нього, вдихала, наче в рідній сельві, задушливі випари, а тоді, як у юності, ковзала гарячим животом у воду.

Однак ця вода, вже досить холодна, не вабила її. Під навісом лежав мертвий наймит. Чи була ця смерть лише остаточним пустопорожнім вироком істоті, біля якої вона чатувала? Невже їй від цієї Людини зовсім нічого не залишиться?

Неквапно, мовби здійснюючи якесь таїнство, Анаконда згорнулася клубком. І поруч із чоловіком, якого вона боронила, наче власне життя, вбираючи плідне тепло його віджилого тіла — мабуть, сельва потрактувала це як останній вияв вдячності — Анаконда почала відкладати яйця.