Казки Сельви

— Не турбуйтеся, — посміхнулася Анаконда, лукаво підморгнувши водосвинкам, які розважливо вмостилися за десять метрів од неї. — Ми не змусимо вас чимчикувати так далеко… Гадаю, будь-який птах дістанеться туди за три перельоти й принесе нам добру звістку.

— Ми не будь-які птахи, — озвалися тукани, — і зможемо дістатися туди за сто перельотів, бо кепсько літаємо. Але ми нікого не боїмося. І полетимо самохіть, бо ніхто не може нас змусити. Ми нікого не боїмося.

Випаливши це, тукани незворушно озирнули всіх золотавими з блакитним обідком очима.

— Це ми всього боїмося… — оговтавшись од сну, стиха промимрила попеляста гарпія.

— А ми нікого. Ми літаємо на короткі відстані, але не знаємо страху, — торочили своє тукани, прикликаючи всіх у свідки.

— Гаразд, гаразд, — втрутилася Анаконда, завваживши, що пристрасті розпалюються, як це завжди траплялося в сельві, чиї мешканці любили похвалитися своїми чеснотами. — Ніхто нікого не боїться, ми всі це чудово знаємо… Отже шановні тукани полетять і принесуть нам звістку про погоду в сусіднім краї.

— Ми зробимо це з власної волі, ніхто не змушує нас до цього, — не вгавали тукани.

Анаконда зрозуміла, що коли так триватиме далі, всі швидко забудуть про план боротьби.

— Побратими! — гучно прошипіла вона, високо звівши голову. — Ми марно гаємо час. Ми всі рівні, коли разом. Кожен із нас сам по собі не велика важниця. А разом ми сила всіх тропіків. Спрямуймо цю силу проти Людини! Вона все руйнує! Все вирубує та бруднить! Рушаймо річкою всіма тропіками з нашими зливами, звірами, заростями ейхорнії, лихоманкою та зміями! Скиньмо в річку цілу сельву, поки не перепинимо її плин! Вигубімо, вирвімо з корінням геть усе, але пустимо тропіки за течією!

Зміїна мова завжди спокуслива. Збуджена сельва озвалася одностайно:

— Так, Анакондо! Твоя правда! Скиньмо тропіки в річку! Вперед! Вперед!

Нарешті Анаконда полегшено зітхнула: битву було виграно. Душу, сказати б, цілого краю з його кліматом, тваринним та рослинним світом важко розчулити; але коли невблаганна посуха до межі напружує нерви, виникає упевненість, що розрадить її благодатний дощ.

У кублі, до якого поверталася гігантська змія, також було нестерпно спекотно.

— Як справи? — запитували її засмучені тварини. — Вони там згідні з нами? А дощ справді проллється? Ти певна, Анакондо?

— Авжеж. Перш ніж у небі на зміну цьому з’явиться новий місяць, ми почуємо, як злива загуркоче по всьому лісу. Злива, побратими, яка довго не вщухатиме! Вода!

Це чарівне слово — вода! — промовляла ціла сельва; безсонними ночами відлунням розпачу виривалося воно у звірів, які забули думати про голод:

— Вода! Вода!

— Так! Багато води! Але ми не рушимо вперед, щойно загуркоче! Ми маємо вірних спільників, вони пришлють до нас гінців, щойно надійде час. Пильно вдивляйтеся в небо. З північного заходу повинні прилетіти тукани. Коли вони прилетять, перемога буде нашою. А доти — терпіння.

Але як вимагати терпіння від створінь, чия шкура порепалася через сухість, запалені очі почервоніли, а самі вони брели навмання, насилу пересуваючи ноги?

День за днем сонце сходило над сяйливим ґрунтом і, немов задихаючись, ховалося за кривавими випарами, не залишаючи жодної надії. Ночами Анаконда плазувала до Паранаїби, намагаючись розрізнити в пітьмі бодай найслабший повів дощу, що мав долинути з безжальної Півночі. До берега приповзали тварини, які ще могли рухатися. Безсонними ночами вони сиділи всі разом, вдихаючи, наче саме життя, легкий вітерець, в якому їм вчувалися пахощі вологої землі.

І ось нарешті однієї ночі сталося диво. Вістун-легковій, не схожий на жоден інший вітер, приніс змученим тваринам ледь вловимий дух просякнутого вологою листя.

— Вода! Вода! — цей гук знову розбуркав спустошений край. Але радість зробилася остаточною годин через п’ять, удосвіта, коли в тиші почулося ще віддалене, глухе гуркотіння зливи, яка нарешті впала на сельву.

Сонце того ранку виткнулося не жовте, а помаранчеве; опівдні воно зникло з очей. Рясний, непрозірний, білий, мов розплавлене срібло, дощ напував спраглу землю.

Десять днів і ночей лив він безперестану на сельву, здіймаючи над нею випари; і донедавна сяйлива пустка простяглася тепер ген до обрію втішливою моквою. Водорості ожили в низовинних затонах, і зір уже бачив, як вони тягнуться одні до одних над поверхнею води. Минали дні, проте гінці з північного заходу не поверталися, тож учасників майбутнього хрестового походу знову охопила тривога.

— Вони ніколи не прилетять! — чулося звідусіль. — Веди нас на бій, Анакондо! Невдовзі буде пізно. Дощі рано чи пізно вщухають.

— І починаються знову. Терпіння, побратими. В тих краях теж неодмінно ллються дощі. Просто тукани повільно літають, вони самі це казали. Можливо, вони вже в дорозі. Зачекаймо ще пару днів!