Казки Сельви

— Ні, тут! Помремо тут! — зашипіли всі. І перед кам’яною брилою, що відрізала їм шляхи для відступу, згорнувшись у клубок і гордо звівши голови з палаючими очима, вони завмерли в чеканні.

Чекати довелося недовго. В блідому світлі нової днини, на тлі темного лісу перед ними окреслилися два високих силуети — нового директора та Фрагосо із собакою на повідку: пес люто гарчав і рвався вперед.

— Все пропало! Цього разу нам кінець! — прошепотіла Водяна Кобра, прощаючись цими шістьма словами з доволі щасливим життям, яке вирішила офірувати. І метнулася назустріч собаці — той уже був зовсім поряд, з його пащі стікала цівка білої слини. Пес ухилився від удару й оскаженіло накинувся на Гримучу Змію, а та вп’ялася зубами йому в писок. Дабой у нестямі замотав головою, силкуючись скинути Каскавелу, але та вчепилася в нього мертвою хваткою.

Скориставшись нагодою, Плямиста Жарарака вчепилася зубами собаці в черево, але тут нагодилися люди. За мить Гримуча Змія й Плямиста Жарарака вже конали на землі з розпанаханими нутрощами.

Золоту Уруту, а слідом за нею Зіпо розрубали навпіл. Списоголова Змія спромоглася вп’ястися собаці в язик, але за мить два вправні удари кийка розрубали її натроє, і вона впала поруч із Ескулаповим Полозом.

Запекла битва, або радше бійня тривала, супроводжувана шипінням змій та гавкотом усюдисущого Дабоя. Змії падали одна за одною з перекушеними собакою головами чи розчавлені людьми, не благаючи нещадних ворогів про пощаду. Їхні мертві тіла лежали біля входу до печери, де вони провели свої останні Збори. Одними з останніх загинули Хрестова Гадюка та Водяна Кобра.

Жодна змія не лишилася живою. Люди сіли перепочити, дивлячись на побоїще, на купу мертвих змій, які донедавна панували в цьому краї. Захеканий Дабой примостився біля їхніх ніг; попри щеплення дія отрути не минулася для нього зовсім безслідно. На тілі собаки було шістдесят чотири укуси.

Вже підвівшись, щоб іти, люди вперше звернули увагу на Анаконду, яка почала виявляти ознаки життя.

— Звідки тут узявся цей удав? — здивувався новий директор. — Він не тутешній. Здається, він зчепився з коброю і певним чином помстився за нас. Він страшенно покусаний, тож мусимо його врятувати. Віднесемо його до себе. Хтозна, може, колись він віддячить нам і врятує від усього отруйного поріддя.

І люди пішли, несучи на плечах ломаку з почепленою до неї Анакондою, а та, знесилена через рани, думала про Водяну Кобру, доля якої, якби не зарозумілість, могла б скластися так само, як у неї.

Анаконда не померла. Цілий рік провела вона серед людей, із цікавістю спостерігаючи їхнє життя, та нарешті одної ночі подалася геть. Втім історія багатомісячної подорожі Анаконди рікою Парана аж до Гуайри[11] і далі, до згубного затону, де Парана має назву Мертвої ріки — дивне життя Анаконди та її друга подорож, яку вона здійснила разом зі своїми побратимами каламутними водами великої повені, той бунтівний похід через зарості ейхорнії[12] — це вже зовсім інша історія.

Повернення анаконди

Коли Анаконда, змовившись із іншими мешканцями тропічного краю, надумала відвоювати річку, їй щойно виповнилося тридцять років.

Вона була молодою десятиметровою змією в розквіті сил. Хоч би де вона полювала, жоден ягуар чи олень не могли опиратися її задушливим обіймам.

Коли її м’язи стискалися, життя повільно залишало тіло жертви, поступаючись місцем смерті. І щойно трава своїм шелестом сповіщала про появу голодної гігантської змії, вся навколишня живність нашорошувала вуха. А коли западала надвечірня тиша, й Анаконда лежала, гріючи темне оксамитове тіло під червонастим промінням призахідного сонця, її огортав ореол безгоміння.

Втім не завжди поява Анаконди була згубною, наче задушливий газ. Вона здаля являла тваринам ознаки мирних намірів, незрозумілі людям. І робила це в такий-от спосіб:

— Добридень, — промовляла Анаконда до крокодилів, плазуючи мочарами.

— Добридень, — лагідно озивалися ті, лежачи на осонні й насилу продираючи очі через налиплу на повіках твань.

— Сьогодні буде спекотно! — гукали з дерев мавпи, завваживши плазуючу в чагарнику гігантську змію.

— Авжеж, спекотно, — відповідала Анаконда й повзла далі під гамір та блазнювання наполоханих мавп.

Адже мавпа та змія, птах і удав, щур та гадюка — пари, приречені на смертельну ворожнечу, яку вгамовує лише страх перед потужними ураганами й спустошливою посухою. Тільки досвід споконвічного співжиття в одному довкіллі дозволяє їм під час великих природних катаклізмів вижити попри убивчий голод. Тож перед лицем страшної посухи горе фламінго, черепах, щурів та змій стає спільним горем і спільним благанням про бодай одну краплину води.

В ті часи, про які йдеться у нашій оповіді про Анаконду, потерпаюча сельва була ладна відновити це сумне братерство.