Казки Сельви

Вже два місяці дощ не омивав запорошене листя. Не було навіть роси, яка б живила посохлі рослини. Від вечора до вечора, від заходу до заходу край всихав, усе довкола мовби перетворилося на вогнедишну піч. Там, де донедавна в затінку текли ручаї, тепер лише біліло розжарене під сонцем каміння; затони, в яких стояла чорна вода та буяли зарості водяних лілій, перетворилися на суху, потріскану глиняну пустку, а розкішні підводні рослини повсихали. На узліссі колись виструнчені, немов свічки, кактуси тепер стояли похилені, простягнувши наче руки, безживні стебла до виснаженої землі, такої твердої, що найменший дотик до неї відлунював глухим гулом.

Минали дні й танули в серпанку далеких міражів, під сліпучим сяєвом бляклого неба, по якому рухалося жовте, без променів сонце, що надвечір величезною жариною починало закочуватися за обрій, огорнуте задушливими випарами.

Звикла до мандрівного життя Анаконда, якби тільки захотіла, не відчувала б так на собі наслідків посухи. Ген за затоном та мочарами, там, звідки сходило сонце, текла її рідна велична Паранаїба — річка, до якої вона могла б доповзти за півдня.

Однак рідна річка вже не принаджувала Анаконду. З давніх-давен Паранаїба належала її предкам. Вода, водоспади, риби, бурі та самотність — усе належало їм.

Тепер ні. Людина, з її жалюгідною пристрастю бачити, хапати й нищити геть усе, з’явилася з-за піщаного мису на видовженому човні. Згодом припливли інші люди, а тоді ще, і ще — з кожним разом їх ставало дедалі більше. Всі вони пахли брудом, мачете, згарищами. І завжди припливали з Півдня…

На відстані багатьох денних переходів звідси Паранаїба називалася інакше, й Анаконда чудово це знала. А ще далі, там де бурхливі потоки незбагненним чином весь час зриваються вниз, невже там не було річці якогось упину, величезної мілизни, яка б обернула цей плин на спокійну заводь?

Це ж бо звідти з’являються люди зі своїми підіймачами та мулами, отруюючи сельву. Якби їй вдалося перекрити Паранаїбу, повернути їй первісну тишу й знову втішатися, як колись, перепливаючи річку з гучним шипінням, із гордо задертою на три метри над поверхнею води головою!..

Авжеж, треба спорудити загату, яка перекриє річку…

І тут Анаконда згадала про зарості ейхорнії.

Анаконда ще недовго жила на світі, проте пам’ятала два чи три водопілля, що скидали в Парану безліч вирваних із коренем дерев та водоростей і гори мулу. Де все це дівається? Який цвинтар рослин здатний умістити всю цю глейку масу, що її могутня повінь жбурляє в неймовірний вир?

Вона добре пам’ятала водопілля 1883 року, повінь 1894… Тож після одинадцяти років, що минули без великих злив, тропічна природа повинна була відчувати таку ж спрагу, що й вона своєю горлянкою.

Зміїне чуття однак сповнювало її надією, напинало луску. Щось таки витало в повітрі, й Анаконда передчувала добру хлющу. І мов Петро Пустельник Анаконда почала волати побіля ручаїв та джерелець, закликаючи до хрестового походу.

Зрозуміло, що посуха не поширилася по всьому басейну річки.

За кільканадцять денних переходів звідси Анаконда вчувала густу вологу вкритих заростями вікторії-регії мочарів та різкий запах маленьких мурашок, котрі будували в них свої лазівки.

Анаконді недовго довелося вмовляти тварин. Людина була, є та завжди буде найлютішим ворогом сельви.

— Якщо перекрити річку, — підсумувала Анаконда, виклавши перед тим свій план, — люди не дістануться сюди.

— А чи проллються жадані дощі? — запитали водяні щури, не приховуючи сумнівів. — Ми цього не знаємо!

— Проллються! Навіть раніше, ніж ви гадаєте. Я знаю!

— Вона знає, — підтвердили гадюки. — Вона жила серед людей і розуміється на цьому.

— Авжеж, розуміюся. І знаю, що одного плавучого острівця, одного-єдиного острівця досить, щоб — зробившись її могилою — унести за течією Людину.

— Ще б пак! — посміхнулися гадюки. — А може, й дві!..

— Або навіть п’ять, — роззявивши пащу, мовив утробним голосом старий ягуар. — Але скажи мені, — звернувся він до Анаконди, — ти певна, що зарості ейхорнії зможуть перекрити річку? Я це запитую просто з цікавості.

— Звісно, тутешніх заростей та й усіх, що розпросторилися на відстані в двісті миль, буде замало… Правду сказати, ти поставив те єдине питання, що мене й саму непокоїть. Ні, побратими! Всіх заростей ейхорнії в басейнах Паранаїби та Ріо Гранде з усіма їхніми притоками замало, щоб спорудити десятимильну загату й перегородити річку. Якби я розраховувала тільки на них, то вже б давно простяглася біля ніг першого-ліпшого селюка з мачете в руці… А проте я дуже сподіваюся, що дощі проллються повсюдно, і вода затопить ще й долину річки Парагвай. Ви не чули про неї… Це велика річка. Якщо там так само литимуть дощі, як і тут, — а щодо цього я не маю жодного сумніву — ми неодмінно переможемо. Побратими! Там є такі зарості ейхорнії, що нам усім не вистачить життів, щоб їх обійти!

— Гаразд… — озвалися крізь сон крокодили. — Той край справді чудовий… Але як ми взнаємо, дощить там чи ні? У нас надто кволі ноги…