Казки Сельви

Попри пізній час, вирішили рушати в похід негайно, адже швидкість атаки була питанням життя або смерті.

— Отже вперед! — підсумувала Гримуча Змія. — Хто хоче щось додати?

— Ніхто! — вигукнула Водяна Кобра. — Але ми ще пошкодуємо!

Тож усі змії — отруйні та неотруйні — кількість яких весь час збільшувалася, бо до них долучалися все нові й нові виповзаючі з печери особини, рушили до Інституту.

— Одне тільки слово! — попередила Каскавела. — Поки триватиме битва, ми всі учасниці Зборів, недоторканні одні для одних! Гаразд?

— Так! Так! Досить балачок! — зашипіли всі.

Королівська Кобра, повз яку саме проповзала Анаконда, похмуро глянула на неї:

— Але потім…

— Авжеж! — бадьоро урвала її Анаконда й рвучко метнулася вперед.

10

Співробітники Інституту всю ніч провели біля ліжка товариша, котрого вкусила змія. Невдовзі мало розвиднітися. Один із чоловіків визирнув у вікно: знадвору, разом із нічним теплом, до нього долинув якийсь гамір. Чоловік прислухався, а тоді мовив:

— Здається, це у стайні… Фрагосо, подивіться, що там таке.

Той запалив ліхтар і вийшов надвір, інші сторожко прислухалися.

За хвилину на подвір’ї почулися квапливі кроки, й на порозі з’явився пополотнілий Фрагосо.

— В стайні повно змій! — проказав він.

— Змій? — перепитав новий директор. — Як це? Що тут відбувається?

— Не знаю.

— Ходімо.

І всі вибігли надвір.

— Дабой! Дабой! — гукнув директор собаку, котрий лежав під ліжком хворого й тихо скавучав уві сні.

Прибігши до стайні, люди при світлі ліхтаря вздріли коня та мула; ті відчайдушно хвицалися, відбиваючись од шести або й восьми десятків змій, які запрудили все приміщення. Тварини іржали та перекидали ясла, проте змії, мовби спонукувані якимось вищим розумом, уникали ударів і люто їх кусали.

Люди кинулися до них. Засліплені світлом ліхтаря, нападниці на якусь мить позаклякали, а тоді з шипінням знову ринулися в бій, у загальному сум’ятті не тямлячи до ладу проти кого — тварин чи людей — слід спрямувати атаку.

Відтак співробітників Інституту звідусіль оточили змії. Фрагосо відчув, як у халяву його чобота за якихось півсантиметри від коліна з наскоку встромилися зміїні зуби, й щосили вдарив по тому місцю гнучким кийком, що їх завжди мають напохваті мешканці сельви. Новий директор розрубав навпіл іншого плазуна, а один зі співробітників устиг розчерепити голову величезній змії, щойно та обвила шию собаки.

Все тривало якихось десять секунд. Нестямні удари раз по раз сипалися на змій, а ті й далі атакували людей, кусаючи чоботи й намагаючись видряпатися по ногах. Атака, супроводжувана іржанням, криками людей, собачим гавкотом та шипінням змій ставала дедалі потужнішою, коли Фрагосо кинувся до гігантської змії, яка видалася йому знайомою, й зненацька перечепившись через неї, розбив на друзки ліхтар.

— Назад! — скомандував директор. — Дабой, до мене!

Люди, а за ними й собака, якому пощастило позбутися кількох змій, вибігли на подвір’я.

Бліді та засапані вони дивилися одні на одних.

— Тут справа нечиста… — пробурмотів директор. — Уперше таке бачу. Що сталося з тутешніми зміями? Вчора цей напад двох змій, прорахований з математичною точністю… Сьогодні… На щастя, вони не знають, що своїми укусами врятували нам коней… Скоро розвидніє, тоді нехай начуваються.

— По-моєму, серед них була Королівська Кобра, — проказав Фрагосо, перев’язуючи ниючу кисть руки.

— Так, — озвався хтось зі співробітників. — Я добре її розгледів. А з Дабоєм усе гаразд?

— Ні, вони його всього покусали… На щастя, собака витримує будь-яку кількість отрути.

Люди повернулися до хворого, чиє дихання зробилося більш рівним. Але тепер його проймав піт.

— Світає, — мовив новий директор, визирнувши у вікно. — Ви, Антоніо, залиштеся тут. А Фрагосо піде зі мною.

— Брати ласо? — запитав Фрагосо.

— Ні! — директор похитав головою. — Якби це були інші змії, ми б швидко їх укоськали. А ці якісь надто дивні… Прихопимо кийки і про всяк випадок мачете.

11

Однак це були ніякі не дивні змії — просто перед лицем страшної небезпеки нападниці, які атакували Інститут сироватки крові, послуговувалися життєвою мудрістю, накопиченою багатьма поколіннями їхнього роду.

Несподівана темрява, що запала після того, як розбився ліхтар, стала для них сигналом небезпеки, якою загрожували їм бойові дії з настанням світанку. До того ж вологе повітря передвіщало невблаганне наближення нової днини.

— Якщо ми й далі залишатимемося тут, нам відріжуть дорогу для відступу, — вигукнула Хрестова Гадюка. — Назад!

— Назад! Назад! — загомоніли всі. І скупчившись, наповзаючи одні на одних, змії поплазували геть. Утікачки рухалися юрбою — перелякані, пригнічені, — в замішанні вдивляючись у далечінь, де займалася зоря.

Їхня втеча тривала вже хвилин двадцять, коли здаля почувся бадьористий гавкіт, і знесилені змії спинилися.

— Стривайте! — скрикнула Золота Уруту. — Подивімося, скільки нас і що ми можемо вдіяти.