Хребет Дракона

Перед нею на дошці сидів візник у вільному шкіряному капелюхові з широкими крисами. Дощ тарабанив по шкірі, потім стікав цівками йому на плечі. Він дивився вперед, тримаючи повіддя.

Вона нахилилася вперед.

— Де ми?

Візник повернувся, щоб подивитися на неї. Його обличчя було жорстким, а у вусах змішалося чорне й сиве волосся. Коли він непевно посміхнувся, вона побачила, що бракує одного переднього зуба.

— Мені сказали, що ти прокинешся, перш ніж дістанемося міста. Це все, що я маю тобі передати. — Коли він кивнув, краплі дощу рясно закрапали з краю капелюха. — Хоробрий сказав, що ти тепер сама по собі.

Відмовившись відповідати на її подальші запитання, він зупинив втомленого старого коня на околиці міста і наказав Елліель вилізати з воза. Але вона не знала, хто вона така, знала лише, що звати її Елліель. Вона торкнулася щоки і відчула пекучий біль.

— Що це таке?

— Не надто привабливо, це я точно можу сказати, — відповів візник. — Наче руна заклинання, але я не знаюся на таких речах.

Вона ще щось його питала, але чоловік поїхав собі в місто з вантажем картоплі. Ховаючись від дощу, Елліель зайшла до корчми, де на неї витріщилися люди. Їй просто хотілося перечекати цей дощ там, де можна було би подумати. Корчмар велів їй знайти сарай і там обсихати із тваринами, але коли Елліель знайшла кілька монет, що їй залишили, то заплатила за чашку бульйону і присіла біля вогню.

Саме тоді вона виявила лист, написаний Уто, в якому описувалося те, що вона зробила, і було сказано, що він визнав її винною.

Як мандрівна Хоробра, Елліель служила у фермерських містечках на півночі сільських повітів Остерри. Одного дня, знавіснівши від сильної лихоманки, вона упала в криваву лють. Вона запалила реймер і вдарила по школі, використала свою вогненну руку, щоб розправитися з усіма — шістнадцятьма хлопчиками та дівчатами, разом з їхнім учителем.

Згідно з листом, прийшовши до тями після лихоманки, Елліель була в такому відчаї, що намагалася накласти на себе руки, але Хоробрий Уто прибув дуже вчасно. Він схопив її, обеззброїв, а потім сам оголосив вирок. Прийнявши його рішення, Елліель дозволила витатуювати руну забуття на обличчі, стерши свій спадок.

Того дощового дня, сидячи біля теплого вогню в корчмі, вона знову і знову перечитувала жахливе повідомлення, вбираючи слова прокляття Уто, намагаючись запам’ятати кожну мить. Вона хотіла зім’яти лист і кинути його в полум’я, проте не наважилася. Цей документ був усім, що вона мала зі свого минулого. Довелося його зберегти...

Тепер, дивлячись у вічі начальникові шахти через його стіл, Елліель сказала:

— З того моменту я живу своїм власним життям. Я блукала по Співдружності і вже деякий час перебуваю на Хребті дракона. Просто виживаю.

Вона знаходила роботу в містах, іноді лише на день-два, іноді на місяць або більше. Час від часу Елліель пропонувала свої послуги бійця або охоронця, бо була колишньою Хороброю, але уникала такої роботи, якщо лише могла, побоюючись, що знову може знавісніти. Що, як вона втратить контроль? Хто зможе захиститися, якщо вона знову запалить свого реймера і піде лютувати?

Шістнадцять маленьких хлопчиків і дівчаток, усі загинули разом зі своїм учителем...

— Я сильна і буду старанно працювати, пане, — запевнила вона.

— Дозволь мені самому прочитати записку, — мовив Галліс. — Я знаю: вона досі при тобі.

Вона не стала опиратися й віддала йому папірець. Чоловік примружився, читаючи слова, густі брови зійшлися на переніссі, суворе обличчя ще більше спохмурніло. Його обличчя було сповнене питань та сумнівів, коли він віддав їй записку.

— Я дійсно не пам’ятаю нічого з того, що робила, — наполягала вона. У неї не було ні сили, ні бажання брехати.

— Хоробрих завжди вважали благородними, — відказав чоловік. — Ти все ще мусиш мати якусь іскру всередині себе. Зараз добре почуваєшся?

— Відколи я прокинулася в тому возі, більше ніколи не... хворіла.

Він важко сперся на невеликий письмовий стіл, деревина під ним рипнула.

— Якщо ти даси мені якийсь привід чи бодай натяк на неврівноваженість, я тебе позбавлюся. Внизу в шахтах усі покладаються один на одного.

— І вони можуть покластися на мене так само, як я покладатимуся на них.

Галліс знову кивнув і записав її ім’я у книзі.

5

Стоячи перед Лютими, що виникли з пилової бурі, Адан змусив себе зустріти чужинців із прямою спиною і розправленими плечима. Я — король Адан Старфолл. Його народ потребував від нього прояву стійкості.

Люті створили людський рід, а потім ледь не рознесли світ своїми нескінченними війнами, які вели, щоб знищити один одного і вбити легендарного дракона. Вони зникли тисячі років тому, і від їхнього повернення не можна було очікувати нічого доброго.