Хребет Дракона

Тварюка не мала природного походження. Божок був істотою за межами їхнього розуміння, силою, що не мала крові. Уто навіть не був певен, чи це створіння може померти. Але хай там що, він був Хоробрим і спирався на свою магію, посилюючи вогненний батіг. Гукнувши Ондера, він побіг просто на безтілесну сутність, коли та вдарила по коптильнях і халупах у доках, підкидаючи шматки деревини в повітря, топлячи містечко у вогні.

Ішаранський корабель був достатньо близько, відтак нападники почали пересаджуватися у висадкові човни та гребти в напрямку берега. Вони підняли свої криві мечі, вигукуючи образи та погрози, атакуючи містечко на березі гавані. Проте страхітливий божок зробив за них більшу частину роботи.

Істота, змінюючи свою подобу, виказувала шалені емоції та роздирала повітря виючими вітрами. Шлюпка злетіла в повітря й врізалася в берег, щойно Уто встиг відскочити вбік. Він звівся на ноги і твердо став на землю, б’ючи реймером наче батогом.

— Зупинися!

Він спрямував дещицю магічного вогню в драглисту сутність. Вона розпростерла руки та щупальця з рідкої пари, проте сяючий реймер зашипів і вогонь зник. Божок затремтів.

— Я не вірю в тебе, мерзото, — закричав Уто.

Ішаранці володіли якоюсь порочною силою у своєму новому світі, здатністю створювати власне божество як конструкцію сліпої віри, яку малювала їм їхня уява. Але не в Співдружності, не у Міррабаї. Істота не належала цьому узбережжю.

Уто боровся з божком і скеровував на нього свій запалений реймер. Вогняний батіг витягся з його руки, аби розрізати складові божества на пару та водяний пил. Божок кинувся ближче до нього.

— Ондер! — закричав Уто. — Допоможи мені!

Однак інший Хоробрий застиг, мов статуя, з наполовину піднятою рукою, його реймер зашипів, а хлопець лише витріщався на нього.

Божок лупив Уто своїм напівматеріальним тілом і відкинув його легко, наче вітер, що розкидає солому. Уто вдарив своєю вогненною рукою, але розпечений батіг не наніс істоті смертельного удару. Шалена сутність знову вгатила по ньому і високо закрутила у вихорі, знову і знову перекидаючи в повітрі.

Важкий плащ Уто і кільчаста броня ледь захистили його, коли він упав на критий деревом дах. На якусь мить він втратив свідомість, тоді повільно став сповзати з даху, силкуючись відновити контроль над своїм тілом. Він відчував біль від численних ран, котячись, ковзаючи, і, тільки коли звалився з краю даху, схопився за ринву, спинивши падіння.

Поки він тримався, намагаючись зорієнтуватися, він побачив Ондера на вулиці внизу, недалеко від знавіснілої нематеріальної істоти. Молодший Хоробрий розвернувся і тікав, біжучи в протилежному напрямку від місця, де зосередилися містяни.

Уто не міг зрозуміти або повірити в те, що бачив, а тоді відчув, як серце стиснулося від чорного розчарування.

Божок протаранив наступне складське приміщення, наче ураган, рівняючи стіни з землею, підкидаючи в повітря довгі дошки, викорчовуючи опорні колоди. Рибацькі снасті, натягнуті на стійках для ремонту, літали, наче величезне павутиння, і падали сплутаними клубками. З приливом енергії сутність просувалася глибше в місто, підпалюючи дахи. Полум’я перекидалося з одного будинку на інший, коли сутність шалено сунула вперед.

Покинутий своїм боягузливим супутником, але не бажаючи здаватися сам, Уто відпустив жолоб і важко впав на вулицю, зігнувши коліна, а його броньований плащ розпростерся навколо нього. Біль від зламаних ребер і тріснутого черепа розійшовся тілом, проте він відігнав переляк безжалісною зневагою до власної безпеки. Бій ще не закінчився. Його реймер так і був пристебнутий навколо зап’ястка, хоча магічне полум’я зійшло нанівець, коли він на коротку мить втратив свідомість. Кров досі юшила з-під золотих зубців, і він стиснув металевий браслет, знову викликаючи полум’я зі свого спадку Лютих. Рука загорілася очищувальним вогнем.

На вулицях Міррабая мешканці билися з ішаранськими солдатами, які швидко сходили на берег зі своїх висадкових човнів після лютування божка. Бігаючи від будівлі до будівлі зі смолоскипами в руках, нападники підпалювали все нові будинки. Вони вступали в бій з рибалками, човнярами та крамарями. Багатьох убили, а деяких лупили дубинками та ловили сітками, тягнучи їх до своїх човнів. Уто стало кепсько від самої думки про те, що вони можуть вчинити з полоненими.

Його зір затуманився страшним червоним серпанком, коли він подумав про свою дружину, яка у свій час стикнулася з дуже схожою долею. Він знав, що Марека напевно дала відсіч і вбила багатьох, намагаючись захистити їхніх доньок. Принаймні вони загинули, їх не забрали із собою, щоб зґвалтувати або зробити рабинями — або й гірше — принести в жертву божку.

Саме тому Хоробрі заприсяглися століттями вести війну помсти проти ішаранців...

Дика тварюка продовжувала шаленіти, руйнуючи міську дзвіницю та приглушуючи заклик до зброї своїм ревінням та гуркотом. Несучись вулицями, сутність зруйнувала святилище пам’яті Міррабая, де зберігалися імена всіх, хто колись жив у місті, включаючи Мареку та дівчат.