Хребет Дракона

— Почуй нас, убережи нас! — Наспів, так часто виголошуваний у храмі, використовував силу віри для посилення божка, якого вони самі собі створили. Магія, притаманна їхнім землям, змушувала їхні власні вірування зримо проявитися, і тепер жрець міг її контролювати.

Двоє моряків винесли наповнену кров’ю урну на середину палуби, де Кловус чекав біля маленького, захищеного від доступу люка. Позолочений люк мав припідняті краї, аби ловити кожну краплинку крові, призначену для жертвоприношення.

— Наш божок п’є багато й черпає силу з вашої віри.

— Почуй нас, убережи нас!

Під їхній спів Кловус нахилив урну та став лити зібрану кров по жолобу в трюм. Невгамовний божок заворушився, поглинаючи усю злість, навіяну вірянами Ішари. Кловус відчув, як присутність сутності посилюється.

Магічний вітер посилився, й ішаранський військовий корабель поспішив до узбережжя. Попереду на вежах палали сигнальні вогні — це вартові закликали Міррабай до зброї. Лунали голосні дзвони. Повибігали містяни, хтось збирав зброю, хтось тікав.

Коли військовий корабель проходив повз рибацькі човни та вантажні судна, що стояли біля берега, лучники Ішари почали стріляти вогняними стрілами, щоб спалити безборонні судна. Кловусу подобалося дивитися, як їхні вітрила загоряються, а команди стрибають за борт, аби уникнути пожежі. Багато з них потоне, перш ніж дістанеться берега.

Навіть просто заподіяти болю безбожному народу Співдружності було достатньою причиною здійснити цей напад, але ставки жерця були вищими. Він бажав довести свою думку емпрі Ілуріс, продемонструвати силу та дієвість своїх божків, навіть цього другорядного. Неохоча до війни жінка була впертою, що засмучувало та розчаровувало Кловуса, проте він знайде спосіб, щоб її переконати.

Коли після кривавої жертви міць божка в трюмі стала зростати, дошки корпусу набрякли та застогнали. Жерцю доведеться скоро випустити божка, інакше той може розтрощити корабель.

Він швидко пішов уздовж палуби, зазираючи через борт на бік та низ корпусу. Дерев’яні кришки люка залишалися на місці, утримуючи трюм закритим, але їх можна швидко відчинити. Тоді він закричав морякам:

— Хапайте мотузки! Приготуйтеся відчинити засуви.

Нетерплячий божок гатив у кришку люка, намагаючись звільнитися.

По одній із дощок корпусу пішла тріщина.

— Хутчіш! Випускайте божка. Нехай зробить свою справу.

— Почуй нас, убережи нас, — закректали моряки, коли хутко налягли на мотузки, висмикуючи кілки, щоб можна було підняти кришки люка. Кловус голосно видихнув.

З фонтаном пари та бризок лише частково тілесний ув’язнений божок вирвався назовні. Він виливався з отворів, наче якась драглиста, неспинна сила, виблискуючи, гупаючи, водночас намагаючись набути фізичної подоби: страхітливий монстр, створений з рідини та вірувань.

Військовий корабель похитнувся від поштовху, наче зітхнувши із полегкістю, а звільнений божок увірвався в гавань та помчав, наче кипуча буря, до беззахисних людей Міррабая.

— Уперед, — прошепотів Кловус, та прозвучало це не як молитва, а заохочення другові. — Дай вихід своєму священному хаосу.

3

Міррабай повнився для нього темними і нав’язливими спогадами. Уто мандрував сюди, аби зустрітися зі своїми особистими демонами, проте тепер, коли прибули ненависні ішаранці, кров, смерть і біль почнуться знову. Він досі хотів убити цих людей за те, що вони зробили з його дружиною та доньками так багато років тому. Принаймні тепер він був тут, аби дати відсіч.

Уто з Рифу, один з елітних Хоробрих, був високим, худорлявим і мускулистим, із коротко стриженим волоссям кольору сталі. Він був невблаганним і незрівнянним воїном, правою рукою конаґа Конндура. Широке, гладко виголене лице Уто мало виразні вилиці, а його вузькі очі дещо мигдалеподібної форми вказували на те, що він був Лютим-напівкровкою. Як Хоробрий, він носив чорну шкіряну грудну броню та бриджі, чорні чоботи, сорочку-кольчугу та чорний плащ з кольчужною підкладкою. Він був показною фігурою.

Коли Уто побачив наближення ворожого військового корабля до Міррабая, його обличчя затвердло, на ньому з’явилася маска виклику. Споглядання червоних з білим вітрил спонукало його до дії.

— Вставайте і бийтеся! — Коли він вибіг на пірс, його чоботи грюкотіли по дерев’яних дошках. — Ви знаєте, що робитимуть ці тварини.

Містечко відгукнулося на його заклик. Моторні хлопці зі смолоскипами залізли на башти з кожного боку затоки, аби запалити сигнальні вогнища з зеленого дерева. Полум’я викидало в небо клуби диму, які можна було побачити на милі вздовж узбережжя вгору і вниз, проте Уто знав, що нападники вдарять, попалять, уб’ють і відступлять, перш ніж будь-яке інше місто зможе надіслати підмогу.

Небезпека нападу ішаранців була постійною загрозою, однак прибережні містечка ніколи не могли бути по-справжньому готовими — не до такого. Глибоко в душі вони були рибалками та містянами, а не безжалісними воїнами. Не Хоробрими, як оце він.