Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей

Дебаты продолжались еще долго. Борис Мартос отозвался об украинских эсерах в таком тоне: «Вони були недорослою дитиною, а ми їм – нянькою. Виростили ми ту дитину і нянька стала непотрібною. Дуже раді! Нехай же та дитина тепер попрацює і на нас!..» Генеральный секретарь Александр Золотарев заявил о своем уходе с должности контролера, по принципиальным причинам. Выступили представители меньшинств, голосовавшие против, а затем – Корсак, приветствовавший Универсал. Он говорил по-польски. Заявив, что «Россия единая, неделимая, царская Россия – фикция», он сорвал долгие аплодисменты.

Под конец выступили члены мирной делегации, приехавшие из Бреста (о чём мы рассказывали выше). Заседание закончилось поздно ночью{1114}.

Министерский кризис продолжался полным ходом. 14–15 (27–28) января происходили «продолжительные и весьма бурные заседания украинских фракций рады», не приведшие ни к какому результату{1115}. В конечном счете, 16 (29) января Винниченко подал в отставку{1116}.

Как это и показали выступления на заседании Малой Рады, реакция на Универсал была неоднозначной, даже среди самих украинцев.

«Робітнича газета», орган УСДРП, 12 (25) января опубликовала взвешенную заметку «Самостійна Україна», в которой охарактеризовала Универсал как «нечуваний по далекосяглости акт», а также зафиксировала: «Тепер весь рух війська совіту народних комісарів – є се дійсно війна з незалежною Українською Республикою. Тепер сильнійше розкриються очи українському народові: все ширші масси належно оцінять поводження сусідньої держави». И внутри страны, продолжал автор заметки, ситуация станет яснее – ибо до сих пор, дескать, массы психологически плохо воспринимали понятие Украинской Республики. «Тепер до скріплення Республiки і до спішної, але твердої і глибокої, соціальної перебудови», – несколько патетически, но во всяком случае позитивно, призывал автор{1117}.

В то же время «Нова Рада», находившаяся под большим влиянием Украинской партии социалистов-федералистов, сразу же за текстом Универсала, на первой полосе, поместила заметку (не подписанную, но, скорее всего, авторства Сергея Ефремова, поскольку он писал все или почти все передовые статьи в этой газете), тон которой был вполне показателен:

Ледве чи збудить ентузіязм ухвалений на засіданні Малої Ради 11 січня IV‑й універсал <…> Оповіщення самостійности не мусіло, тільки могло бути. Отже IV‑й універсал не був викликаний вимогами життя й не дає на них відповіді. Це результат певного настрою в політичних кругах, а не вимагання життя <…>

Попередні універсали, при всій своій революційності, не сходили з позиції, яку визначив увесь історичний хід українського життя й розвиток політичної думки на Україні. <…> Центральна Рада увесь час не сходила з одного принципіального ґрунту й виразно тягла одну нитку федеративного розвитку. IV‑м універсалом цю нитку, хоч і не зовсім, порвано. Порвано якраз принципіально, бо про незалежність та волю Української Народньої Республiки й так не було сумніву од самого видання III‑го універсала. Отже в цьому акті маємо просто опортунистичну уступку тим самостійницьким течіям, яким ледве чи лежить на серці саме добро широких народних мас і які це добро підбивають під інтереси націоналізму{1118}.

Репортаж же о заседании Малой Рады, хотя и начинается словами «Величезної історичної ваги засідання відбулося 11‑го січня», попал только на вторую страницу.

Дмитрий Дорошенко, анализируя публикации украинской прессы и до, и после провозглашения независимости, сделал четкий вывод: и украинские социал-демократы, и украинские эсеры признавали, что Украина вынуждена была стать независимым государством. «Так само як і проголошення Української Народньої Республіки III Універсалом[,] вона [независимость. – С. М.] явилась не результатом якогось попереднього руху, не як осягнення вже раніше поставленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт», – утверждал он{1119}.

Дмитрий Дорошенко (1882–1951)