Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей

Коли я розривала у тарілки суп, враз усе на столі освітилось яскравим світлом і по тарілці у мене в руці немов блискавка пробігла. У той самий момент бахнуло попід самим нашим вікном.

– Данічку! Це ж ось тут над нашим вікном набій розірвався!

– Та ні! То тобі здалося!

– Даню! Ти ж артилерист. Ти знаєш добре! Скажи мені правду: це ж ось тут був вибух?

– А вікно ж ціле? Як би було так близько, як тобі здалося, то скло б винесло повітрям, або побило б осколками.

<…>

Командувач більшовицького загону, матрос Полупанов, під’їхав на саморобному броневому потязі з-поза Дніпра на товарну залізничну станцію, звідки як на долоні було видно будинок Грушевського. Націлитись було легко, але обслуга гармат була п’яна і весь час давала недольоти. Той розрив гарматня, що освітив наш стіл, стався вгорі над дахом будинку, якраз над нашим помешканням. <…>

Цей набій був останнім при пристрілюванні. Полупанов вирішив перевести свого броневика на іншу колію. Це забрало йому години зо дві і, може, завдяки цьому тільки ми й залишились живі.

Щербаковский ушел. Василий Кричевский пошел к Грушевским – расспросить о делах, но вскоре вернулся, ничего нового не узнав. Михаил Сергеевич заседал в Центральной Раде, а дежурившие в доме охранники никуда не выходили.

Короткий зимний день заканчивался. Начинало темнеть.

Знову почали стріляти гармати. Ганя [домработница Кричевских. – С. М.], а за нею і чоловік, підійшли до вікна й почали дивитися[,] звідку стріляють.

– Подивіться, подивіться он туди! Їй-Богу б’ють у якусь машину на товарній станції! Все по ній немов би іскра скаче!

Почувши ці Ганині слова, Василь Григорович пішов до іншої кімнати, щоб узяти там бінокля й краще роздивитись, а я припинила шиття і теж підійшла до вікна. Я побачила на товарній станції потяга-броневика, з якого блиснула іскра і зараз же вздовж по Паньківській вулиці пролетів гарматень.

– Е, Ганю, це не в машину, а з машини б’ють! – скрикнула я, – і б’ють просто по нас! Біжи швидче, одягнись тепло, схопи в клунок свої речі та й спускайся в підвал!

<…>

Чоловік наставив бінокля, як знову пролетів по Паньківській гарматень і розірвавсь десь зовсім близько.

– Краще одягайся, – порадила я, – бо тепер і нам прийдеться ховатись у підвалі!

Скомандовала Евгения более чем вовремя. Василий оделся, взял у жены тепло укутанную дочку, вышел в коридор – и в этот момент в дом ударил первый снаряд.

Заметавшись по комнате, Евгения лихорадочно соображала, что еще нужно взять – подушку (вдруг придется ночевать в подвале)?.. Пеленки?.. Ценные вещи?.. Куда это всё упаковать?.. В берестяную коробку для шляп! В этот момент раздался еще один взрыв, возле самого дома.