Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей

Я пропонував їм бодай показатись в повнім засіданні Ц[ентральної] ради, але Церетелі рішучо відмовився. Він поставив програму: годімся, але скоро, ніяких парламентарних дебат, ніяких дискусій, от при сім малім столику дійдімо торгу, ваше діло провести те, на чім договоримось, через ваш пленум, ми зараз безпосереднім дротом зв’яжемося з петербурзьким кабінетом, і справа буде закінчена: прийнятий нами текст умови буде оголошений двосторонньо, але буквально одностайно як постанова Ц[ентральної] ради з одної сторони і постанова центр[ального] уряду з другої. Центр[альний] уряд зробив спробу на Кавказі, організувавши краєвий орган з представників всіх трьох народностей, тим нейтралізував національні тертя і тягнув корисну комбінацію інтересів центру з інтересами краю. Експеримент удався, уряд готов повторити його в ширших розмірах для України. Але українці мусять рішучо і ясно заявити, що з заснуванням такого крайового органу мусять припинитись всякі силкування самочинного здійснення автономії України перед Всерос[ійськими] Установчими зборами. Бо і сей краєвий орган, і все, що він робитиме, – все се буде тільки підготовка до автономного ладу: автономію можуть дати тільки Установчі збори, се непохитна позиція уряду, з котрої ніщо не може його зрушити, бо інакше все розвалилось би, і здобутки революції пішли б прахом. Друге, йдучи назустріч українцям, уряд робить се як виїмок, а не як правило. Ся уступка не повинна бути прецедентом, щоб і інші краї й області мали дістати такі органи краевого правління, і українці разом з урядом повинні стримувати і противділати подібним претензіям інших національностей{313}.

Церетели, со своей стороны, вспоминал, что все трое украинских представителей четко высказывались в пользу автономии, но не отделения от России. Винниченко: «За двести с лишним лет совместного существования в пределах одного государства украинский народ свыкся с русским народом и его бытом и считает свою государственную связь с ним чем-то естественным. Он боролся со старым режимом не для отделения от России, а для того, чтобы добиться достойного существования внутри России. А с момента революции даже крайние сепаратистские группы почувствовали невозможность проповедовать украинскому народу отделение от России». Грушевский (как утверждал Церетели, «он с трудом говорил по-русски и постоянно перемежал свою речь украинскими выражениями»): «[Я] понимаю желание украинского народа не разрывать государственной связи с русским народом и с остальными народами России, ибо установление в пределах российской федеративной республики национально-территориальной автономии Украины даст украинскому народу возможность сочетать преимущества полной внутренней национальной свободы с преимуществами участия в жизни большого государства, с его международным влиянием и неисчерпаемыми ресурсами всестороннего прогресса для каждого из входящих в него народов». Петлюра прибег к любопытному сравнению: «Наши сепаратисты, – говорил он, – играют в Раде приблизительно такую роль, какую большевики играют в российских организациях: они очень шумливы, но влияние их ограничено. Мне и Винниченко они время от времени посылают письменные угрозы убить нас за измену национальному делу Украины».