Ключ від Позасвіття

— Заспокойся, — лагідно мовила вона. — Слухай, я можу тобі довести. Та книжка, що ти мені читаєш, — ми зупинилися на чотирнадцятому розділі. Якраз на тому місці, де йшлося про тролячий скарб.

Лінус не знав, що сказати.

— Запитай мене, про що захочеш, — запропонувала вона. — Про маму й тата, про мій візочок, про те, що є в нас удома, в нашій квартирі. Будь-що питай. Наприклад, я знаю, що ти колупаєшся у носі, коли думаєш, що ніхто не бачить.

Він глянув на неї і побачив ніби самого себе. Сумнівів не залишалося: вони — близнюки.

— То й мене тут теж половина? — зрештою запитав він.

Ліонора усміхнулася — вона явно зраділа, що він їй повірив.

— Ні. Лише мене. Власне, я сама не знаю, чому перебуваю одночасно в двох світах.

Дівчинка змовкла й про щось замислилася. Видно було, що вона зажурена. Досить довго Ліонора сиділа мовчки, а коли знову заговорила, голос її тремтів:

— Знав би ти, як довго я хотіла поговорити з тобою!..

Лінус ураз відчув, як потроху затихають його неспокій, відчуття провини, невтамоване бажання поговорити з Ліннеєю. Тепер він урешті-решт знав, що вона його чула і розуміла.

— Я знаю, що мати таку сестру нелегко, — потупилася вона. — Розумію, як важко мамі стільки часу витрачати на мене. І що тато…

— Та все гаразд, — автоматично промовив Лінус. Як завжди, коли заходило про це і він хотів припинити неприємну розмову.

Ліонора обдарувала його кривою посмішкою.

— От тепер ти брешеш.

Лінус зібрався заперечити, але потім зрозумів, що це правда. Іноді мати таку сестру було дуже важко. Просто в цьому не можна зізнаватися. Навіть собі…

— Я знаю, що через мою хворобу мама нещасна, — Ліннея зітхнула, і далі дивлячись на свої коліна. — Так важко не мати змоги її навіть втішити… І я бачу, як ти щосили намагаєшся зробити її щасливою.

Лінус не міг нічого сказати. Він так довго сумував, і тепер весь його сум зібрався в горлі величезним клубком. І коли на очі знову навернулися сльози, хлопчик просто розплакався.

Ліонора підняла камінець і поклала йому в долоню.

— Дякую тобі, що так багато мені допомагаєш, — мовила вона. — Нарешті я можу це сказати.

Долоню щось залоскотало, й він глянув на руки. Камінчик перетворився на серце.

Вони всміхнулися одне одному, Лінус узяв сестру за руку, і ще довго вони так сиділи, й бракувало тільки одного: щоб поряд була мама.

— А що це взагалі за місце? — зрештою запитав Лінус, роззираючись навсібіч.

Неподалік на руїнах стіни сидів чорний птах, схожий на крука, й незмигно дивився на них чорними очима.

— Цей світ оточує наш, людський, — пояснила Ліонора. — Раніше ніхто не міг сюди ходити, але, на жаль, один чоловік знайшов вхід. Він назвав цей простір Позасвіттям.

— І хто ж цей чоловік? — поцікавився Лінус.

— Вільгельм.

— Отой, що власник Тракеборга?

— Так. Не питай мене, як він це зробив, — я не знаю. Він переселився сюди й наробив тут усім багато клопоту. Ось чому Вартові напали на нас. Вони бояться людей, ось і все.

Лінус раптом занепокоївся.

— А я можу повернутися в наш світ?

Ліонора кивнула.

— Так, можеш. І ти маєш повернутися.

Лінус підскочив.

— Я знаю. Той щур, він подряпав тебе вночі! Я мушу повернутися і захистити тебе й маму!

Ліонора пильно глянула на нього й підвелася.

— Але ти маєш повернутися не через це. У небезпеці не лише ми.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Лінус.

— Це раніше був щур, — у голосі Ліонори з’явилися похмурі нотки. — Зараз це щось зовсім інше. Щось більше. Коли Вільгельмові вдалося відчинити ворота, той щур зайшов у Позасвіття разом з ним. Тут він навчився змінювати свою форму. Часом це щур, а буває — зовсім як людина.

Лінус повільно кивнув і згадав бліду волохату руку з вигнутими кігтями.

— Щур краде все, що заманеться. І дещо з наших найцінніших речей теж украв.

Лінус подумав про набиту скарбами кімнату за сходами.

— Але він скоїв дещо значно страшніше. Вкрав ключ від Воріт між світами, щоб ніхто не завадив йому безперешкодно красти.

— Старий і чорний? Десь такий? — Лінус показав руками, який був ключ.

— Ти теж його бачив?! Добре. Без ключа ми не зможемо замкнути Воріт.

Лінус задумався.

— Але ж це добре, — припустив він. — Ми будемо бачитися. А якщо ти пошлеш Вартових забрати крадені скарби? Хоча вони можуть випадково спалити Тракеборг…

Ліонора зітхнула.

— Ніхто з Позасвіття не може пройти крізь Ворота, — терпляче пояснила вона. — Їх відкрито з людського боку, тому тільки звідти можна шастати в Позасвіття й назад. Як-от Щур. І ти, — багатозначно глянула вона на брата.

— І Вільгельм, — додав Лінус.

Сестра кивнула.

— Так. Але Вільгельм досі десь ховається. Ми не можемо розраховувати на нього.

Ліонора серйозно подивилася на брата. Він відчував, що вона хотіла щось запитати, але не наважилася, тому просто повела далі:

— Щур переніс сюди дуже багато предметів з людського світу, і Межа ослабла. Якщо вона зруйнується, станеться справжнє жахіття. Гірше, ніж ти можеш уявити.

Лінус згадав картину, що бачив нагорі. Зруйновані будинки, люди й химерні істоти падають у глибокі розломи в землі…

— Здається, я розумію, — скрушно пробурмотів він.

— Усього кілька нових крадених речей — і буде пізно.