Ключ від Позасвіття

У старій будівлі була всього одна велика кімната. Дах майже скрізь обвалився. Лінус здивувався, куди поділися всі уламки, адже на землі ніякого каміння не видно. Лише посередині стримів комин. Ніби хтось просто зняв з будинку дах.

Він усміхнувся на цю думку. Але наступної ж миті згадав, що він зараз у Позасвітті. Тут цілком може бути щось таке велике, що легко зніме дах.

Лінус підійшов до порожнього вікна. Одразу біля будинку росли дерева — цілий ліс. Темно-коричневі вузлуваті стовбури такі товсті, що хіба половина його класу разом могла б обійняти одне дерево. Золотаво-жовте листя дивної форми товстим килимом лежало на землі, але й на гіллі не бракувало листочків.

Раптом він почув якийсь звук і різко обернувся. На верхівці кам’яної стіни сиділа маленька сіра фігура завбільшки з кота. Загнутий дзьоб, мов у папуги, але довгі, ніби кролячі, вуха. Її хвіст звисав зі стіни і майже сягав землі.

Лінус вичікувально застиг. Істота дивилася на нього великими блискучими очима.

— Ти хто? — обережно спитав Лінус.

Істота нахилила голову й скоса глянула на нього.

Лінус повільно простягнув руку. Тварина, чи що воно було, зацікавлено спостерігала. Потім плавно зіскочила на землю й потерлася об Лінусову ногу. Хлопчик поволі присів і погладив істоту за вухом. Невідоме створіння стало чи то хихотіти, чи то мурчати.

— Ти наче хороший, — усміхнувся Лінус. — Це Ліонора тебе прислала?

Істота помахала хвостом, відстрибнула вбік і глянула через плече.

Лінус не знав, що робити. Схоже, вона кличе його за собою. Ліонора ж сказала нікуди не йти, поки вона не покличе. Але, може, якраз вона й послала цю тваринку?

Та могло бути й навпаки. Це створіння могло виявитися небезпечним.

— Ти ж не станеш драконом чи ще чимось страшним, еге ж?

У відповідь істота гойднула правим вухом.

Лінус замислився. Побоювався, що вона може привести його до загибелі. Можливо, заманює його. Але дзьоб у неї не такий, як має бути в хижака.

Тварина схилила голову й нетерпляче смикнула хвостом.

І Лінус вирішив піти за нею.

Стежкою вони зайшли в ліс. Маленький провідник то вибігав наперед, то забігав за спину Лінусу. Дорога петляла між деревами, і хлопець уважно стежив за нею. Заглиблюватися у невідому місцину було страшно. Якщо попереду небезпека, то як він про це дізнається?

Хлопчик поглянув на тваринку, що пострибувала перед ним.

— Я маю тебе якось називати, — сказав він, намагаючись підбадьорити самого себе. — Тобі подобається ім’я Гаральд?

Лінус аж брови підняв від здивування, що йому спало на думку таке ім’я. А от тваринці, здавалося, було зовсім байдуже.

— Що ж, тоді Гаральд.

Наступної миті він відчув доторк чогось м’якого й липкого до обличчя. Лінус відмахнувся з огидою. З’ясувалося, що він наскочив на величезну павутину.

Хлопчик обмацав обличчя й волосся, аби пересвідчитися, що на нього ніхто не заповз. Він справді ненавидів павуків!

Після такого потрясіння спершу йому здалося, що маленький провідник зник. Але за мить знову його побачив — Гаральд сидів на дереві, обмотавши хвоста навколо гілки. Лінус оминув дерево й пішов далі стежкою. Раптом перед ним виник Гаральд і сильно вдарив у груди задніми лапами. Лінус аж відступив на кілька кроків назад і присів.

— Ти чого?! — здивувався він. — Що це було?

Гаральд дивився на землю перед ними і сичав.

— Що? Хіба мені не треба йти туди?

Неподалік лежала довга палиця. Лінус підняв її і сперся. Зненацька палиця провалилася під землю — так, що Лінус мало не втратив рівноваги.

Він розгріб хмиз і листя. Під ними була яма кілька метрів завширшки й досить глибока. Але що змусило його тремтіти — так це гострі кілки на дні ями. Потім він помітив нитки, що спліталися у сіть над ямою. Саме на них трималося листя. Лінус присів і обережно торкнувся однієї нитки. Вона була липка, майже як у тій павутині, на яку хлопчик наскочив. Нитка тяглася далі й зникала десь у кущах.

Гаральд щось скрекотав і клацав дзьобом. Він здавався переляканим. І цієї ж миті між деревами хруснула гілка. Лінус подивився у зарості.

— Ниточка сіпається — значить, їжка зловилася! — почувся гучний хрипкий голос. — Іслерді такий голодний!

Лінус підскочив, схопив Гаральда й заховався за товстий стовбур дерева, що росло поряд.

— Їжка в замаскованій ямі! Ниточка сіпається — значить, їжка в ямі!

Гаральд учепився за руку — Лінус крізь сорочку відчував його гострі кігтики. Він тихенько повернувся й обережно визирнув з-за гілок.

На стежку виповзло щось схоже на величезного сіро-бурого павука.

Лінус затамував подих.

Між передніми ногами павука росла густа чорна грива, з якої стирчала бліда лиса людська голова. Тільки на місці, де мали бути очі, — порожньо, просто гладенька шкіра.

Копаючись у листі, павук сердито бурмотів:

— Нема їжки? Геть нема чого пожувати? Іслерді голодний!

Усіма вісьмома ногами він люто гріб листя. Лінус упав на живіт. Його серце несамовито гупало. А якби там була Ліонора?

Якомога тихіше він позадкував за дерево і раптом відчув: щось торкається його руки. Щось липке.