Ключ від Позасвіття

— Але що тут робить Щур? Він же теж постраждає!

— Так, але він може цього й не розуміти. Ми намагалися йому пояснити, та, схоже, його це не бентежить. Він так засліплений жадібністю, що не бачить далі своїх загребущих лап.

Лінус намагався усвідомити все, що почув. Раптом стебло однієї з рослин, що плелися стіною, торкнулося його руки й поповзло вгору. Воно росло дуже швидко, а сягнувши ліктя, розквітло яскраво-червоною квіткою. Лінус стривожено глянув на сестру.

— Це нормально?

— Ти їй сподобався, — усміхнулася дівчинка. — Більшість жителів Позасвіття ненавидить людей, але рослини не мають таких упереджень.

Лінус глянув на лозу з якоюсь осторогою. Коли рослина доросла до плеча, хлопчик обережно зняв стебло з руки.

— Хтось має забрати ключ назад, — Ліонора подивилася йому у вічі. — Хтось, хто може проходити крізь Ворота.

— Але ти сказала… — почав Лінус.

І тут він зрозумів. Підвівся.

— Ти маєш на увазі мене, так?

Ліонора повільно кивнула.

— Ніхто інший не зможе цього зробити. Я не просила б тебе, якби був інший шлях. Маю надію, ти це розумієш?

Він не відповів. Згадав гострі щурячі кігті й здригнувся.

Усе життя він мріяв про пригоди в чарівних світах, а зараз, ставши частиною такої пригоди, хотів лише одного — повернутися додому. Бути героєм виявилося важче, ніж він думав. Але він ніколи не пробачить собі, якщо не спробує.

Лінус пирхнув сам на себе. Якщо не зважиться, то він взагалі не хоче жити. Ніхто не схотів би. У жодному зі світів.

— Гаразд, — серйозно сказав він. — Але не знаю, чи зможу.

— Я допоможу тобі, — усміхнулася Ліонора й обняла брата.

Лінус скрикнув, відступив назад, і дівчинка одразу відпустила його.

— Вибач! Я забуваю, яка сильна.

— Нічого, — простогнав Лінус. — А чому ти така сильна?

Вона розгубилась.

— Не знаю. Мабуть, це такий баланс. Що втрачаю у нашому світі, повертається у цьому. Вдесятеро, думаю. Важко виміряти точно.

Звук згори змусив їх підвести голови. Великий чорний птах ішов по стіні, звідки сипалися дрібні камінчики.

— Як ти зробила те з вогнем у тунелі? — поцікавився Лінус.

Ліонора простягла руку, і над її долонею засяяло біле світло. Сухе листя піднялося з землі й затанцювало колом біля руки.

— Я просто хочу, аби щось сталося, — і це стається.

— Усе-усе? Чи є щось, чого ти не можеш зробити?

Ліонора знизала плечима.

— Усяк буває. Здається, це залежить від того, як сильно я чогось хочу. Сьогодні мені вдалося зупинити Вартових, а досі не виходило. Коли вони могли завдати тобі шкоди, раптом я впоралася з ними дуже легко.

Вони знову всміхнулися одне одному. Леонорині очі сяяли, мов діаманти. Вона ще раз обняла брата, цього разу значно обережніше. Майже не боляче.

— І що нам робити далі? — спитав Лінус. — Я маю повернутися додому, перш ніж мама прокинеться і побачить, що мене немає.

— Тут все трохи інакше, — пояснила Ліонора. — Час у різних світах протікає неоднаково. Якщо ти покидаєш свій світ, але думаєш про нього, час тебе почекає. Ніхто не помітить, що тебе немає. Але якщо відмовитися від свого світу, як зробив Вільгельм, то час потече далі, як і для всіх інших.

Лінус щосили намагався зрозуміти все, що казала Ліонора. Виходило не дуже. Усе, що сталося за цю ніч, досі мелькало перед очима.

— Я не знаю, як повернути ключ, — зітхнув нарешті хлопчик. — Я навіть не знаю, де його шукати.

— Не хвилюйся, — втішила його Ліонора. — Я маю план. Треба просто…

Вона несподівано змовкла і втупилася в одну точку, ніби до чогось прислухаючись. Лінус не чув анічогісінько.

— Він тут! — вигукнула Ліонора. — Щур на цьому боці! Якщо я зможу його зловити, тобі не доведеться ризикувати! Залишайся тут! Ані кроку звідси, поки я тебе не покличу!

— Я можу піти з тобою, — почав був Лінус, але сестричка вже зникла.

Чорний птах над ним розправив свої крила й злетів зі стіни з хрипким криком.

Розділ шостий

Лінус опустився на кам’янисту землю, роззирнувся і зітхнув. Чому Ліонора привела його сюди, до розвалища з напівзруйнованими стінами? Це безпечне місце?

До того ж він нічого не знав про Позасвіття, крім того, що всі тут ненавидять людей.

Від цих переживань йому стало дуже самотньо.

Він подумав про Ліонору та її магічні здібності. Цікаво, чи всі в Позасвітті вміють те, що вміє вона? Утім, Вартові хоч і мали свої чарівні ліхтарі, а Ліонори боялися.

А що, як він теж тут має магічну силу? Треба з’ясувати! Щосили зосередившись, Лінус пильно дивився на невеличкий камінець.

— Піднімайся! — впевнено промовив і простягнув руку.

Камінець навіть не ворухнувся.

Лінус підняв його, роздратовано зирнув і кинув геть від себе.

— Але-оп! — закричав хлопчик, і між залишками стін розляглася луна.

Він сидів і чекав цілу вічність. Принаймні так йому здавалося. Стебло в’юнкої рослини знову підповзло до його руки. Квітуча гілочка заходилася вдруге спинатися по його руці, аж поки Лінус знову обережно, але рішуче зняв її. Потім встав. Можна хоча б оглянути руїни.