Ключ від Позасвіття

Наступної миті Ліонора помчала рівниною. Вона летіла сліпучим спалахом світла, залишаючи за собою яскравий слід. Нічні Мисливці кинулися за нею.

Лінус тихенько виповз зі схованки. Далеко на обрії він бачив світло, яке розливалося за Ліонорою. Час від часу вона зупинялася, чекаючи своїх переслідувачів. Лінусові було дуже жаль, що їй довелося ризикувати собою заради нього.

Він підскочив і побіг. Біг довго й щодуху. Звісно, раніше, у своєму світі, він теж боявся. Але там були здебільшого надумані небезпеки, як‑от чорна рука чи страшні павуки. У Позасвітті ж небезпеки були справжні. Такого страху він ще ніколи не переживав. Цей страх заповнював усе його єство.

Тут і там на землі валялося каміння, тож у темряві дуже легко було перечепитися. З Місяця помічник був поганий. Тобто з Місяців — це Лінус зрозумів, коли глянув на небо. Місяців було два. Як у тій моделі сонячної системи, що хлопчик бачив у вежі.

Легені боліли, бігти ставало все важче. А ще Лінус дуже зголоднів. Дихання збилося, і він був змушений зупинитися. Коли ж вирішив знову побігти, ноги відмовилися слухатися. Піт котився з лоба, затікав у очі. Лінус сперся на стіну давнього будинку й силкувався заспокоїти дихання. Світла від Ліонори він більше не бачив. Можливо, просто піт залив очі? Він подивився на нічне небо. Два місяці сяяли сріблястим світлом. Дивно, подумав він, зараз вони значно нижче, ніж раніше. Лінус витер очі і моргнув.

Місяці теж моргнули.

От лиш то були не місяці.

То були сріблясті очі.

Розділ дев’ятий

Лінус завмер на місці. Нічне чудовисько стояло просто перед ним. Хлопчик вдивлявся у кам’яне обличчя. Паща роззявлена, зуби схожі на гострі крем’яні шпичаки. Хлопчик повільно відступив. Холодний сріблястий погляд стежив за кожним його кроком. Кілька каменів під ногами важкої тварюки вгрузли в землю, ніби в масло, інші розсипалися на гравій. Невідривно дивлячись на Лінуса, Нічний Мисливець почав обходити його збоку. Страх охопив Лінуса. Він озирнувся — тікати не було куди. Мисливець стрибнув на хлопчика, тому вдалося відскочити вбік. Хлопець очікував, що за ним клацнуть щелепи, але вийшло якось так, що монстр приземлився на спину й вигріб глибоку яму саме там, де щойно стояв Лінус. Уже наступної миті чудовисько зірвалося на ноги й струсило землю зі спини.

Лінус побіг.

Кроки Нічного Мисливця гуркотіли за ним, як землетрус. Хлопчик не наважувався озирнутися, бо треба було постійно дивитися під ноги — тільки перечепиться, і йому кінець.

Шия і легені боліли несамовито. Лінус хотів закричати, але забракло повітря. Раптом стало зовсім тихо. Хлопець зрозумів, що це означає, і кинувся праворуч — саме вчасно, щоб не потрапити під гострі шпичаки на спині монстра.

Земля затряслася, і Лінус ледь не втратив рівновагу. Він побіг між двома давніми кам’яними стінами, сподіваючись сховатися за ними, але чудовисько вже було на ногах і посунуло просто за ним, як могутня цегляна купа. Навколо розлетілися пил і кам’яні уламки.

На якусь мить запала тиша, а далі хлопчик дещо почув. Музика! Схоже на скрипку. Без вагань він побіг туди, звідки лунав цей ледь чутний звук, майже миттєво заглушений гуркотом каміння. Пил застував очі, Лінус відчув, що плаче. Усе, що він бачив, — якісь тіні й силуети. Аж ось попереду з’явилося світло. Різнобарвні маленькі вогники, ніби гірлянда на ялинці. Лінус витер очі рукавом.

Це була яхта. Щойно Лінус проминув руїни стародавнього муру, він побачив річку. Яхта повільно плила по воді, а з її щогл і перил сяяло безліч різнокольорових ліхтариків.

— Допоможіть! — крикнув Лінус щосили.

Шалено махаючи руками, з диким криком він кинувся до річки. У світлі ліхтарів хлопець бачив, що на яхті пливуть якісь істоти. Деякі з них просто стояли й дивилися на нього, інші ходили туди-сюди палубою.

Він був так близько! Якщо судно пливтиме з тією самою швидкістю, то Лінус вибіжить на берег і якраз порівняється з ним. Одна з фігур почала розмотувати мотузяну драбину. Лінусова надія зараз світила яскравіше, ніж усі ліхтарі разом.

Йому залишалося якихось десять метрів до води.

І щось важке сильно вдарило його в спину. Лінуса штовхнуло вперед і кинуло в траву. Чудовисько сильно стисло його ногу й потягло назад, як маленьку рукавичку на мотузочці. Нічний Мисливець сильно смикнув, і Лінус опинився просто під його щелепами. Сріблясті очі люто витріщилися на нього.

Мисливець роззявив пащу й загарчав.

А що сталося далі — Лінус і сам не міг збагнути. Ось зміїний зуб лежить у кишені, а наступної миті він уже вп’явся у підборіддя монстра. Хлопчик висмикнув зуб і побачив, що рана від нього росте, розширюється і глибшає. Кам’яна шкіра навколо отвору перетворювалася на пісок і осипалася. Мисливець відступив. Сотні дрібненьких червоних камінчиків посипалися з рани, Мисливець схопився за неї лапою, але від цього стало тільки гірше. Голова перетворилася на купу каміння, а руйнування переповзло на плечі й далі.

Лінус глянув на зуб. Що ж це дав йому Вільгельм?