Ключ від Позасвіття

Хлопчик повернувся до річки. Музика на яхті стихла, усі, хто був на борту, спостерігали за подіями на березі. Люто боліла нога в тому місці, де схопив Мисливець. Лінус покульгав до води.

Хоч би тут не було змій, думав він, ступаючи у воду. Яхта попливла далі, як тільки він доплив до мотузяної драбини. Підніматися було важко від болю, але згори йому допомагали, витягаючи драбину на борт.

Лінус незграбно видряпався на перила й сповз на палубу. Кілька секунд він нерухомо лежав на спині, намагаючись вгамувати дихання. Над ним сяяли кольорові ліхтарики. Дуже красиво. Лінус на мить заплющив очі, а коли розплющив, побачив над собою кілька облич. Над ним схилилися незнайомі створіння і тихенько щось обговорювали.

— Вієра мелета… Осіра Халез? — прошепотіла схожа на людину істота.

Вона скидалася на молоду жінку, тільки замість волосся її голову вкривало червоне пір’я.

— Немеріл вердайн. Аленті Халез сілмар? — промовив чоловік із сірою шкірою, брунатною бородою і закрученими рогами на скронях. У руках він тримав мотузяну драбину й поглядав на неї так, ніби шкодував, що скористався нею.

Усі вони повторювали одне слово: Халез. Лінус згадав, що це слово кілька разів вигукували й Вартові. Може, це слово означає «людина»?

Хлопчик важко сів. Усі втупилися в нього. Здавалося, вони боялися, що він зараз на них нападе. Одна з істот нервово стискала в руках короткий спис. У другої була якась дивна незрозуміла штука. Істоти дивилися то на Лінуса, то на купки каміння, що залишилися від Нічного Мисливця на березі.

Лінус відчув, що така напруженість може бути небезпечна. Будь-що він мав заспокоїти своїх рятівників.

— Халез? — він торкнувся рукою своїх грудей.

Істоти перезирнулися і подивилися на нього. Панна з червоним пір’ям нерішуче кивнула. Лінус хотів простягнути руку, але вчасно зупинився. Як тут у Позасвітті вітаються? Мабуть, не руками. Або не щупальцями. Він вирішив обмежитися просто вітальним жестом.

Побите тіло боліло, особливо ноги. Лінус звівся — усі присутні відступили на крок назад. Довелося підняти руки в примирливому жесті. Зміїний зуб він поклав назад у кишеню.

— Сантіона? — показав він на палубу судна, а потім — на місто.

— Сантіона, — кивнув рогатий чоловік.

Лінус спробував іти — ноги підігнулися, і він впав на дошки. Істоти з судна якось дивно перезирнулися. Дівчина з пір’ям присіла й оглянула Лінусові ноги. На одній холоші виднілася червона пляма.

Дівчина стисла поранене місце й глянула йому у вічі. Її очі були бурштинові, наче в орла. Він знизав плечима, дівчина кивнула ніби сама собі й вийняла ніж із широким лезом. Лінус занепокоєно подивився на дівчину, але та лише заспокійливо усміхнулася. Вона розрізала холошу на пораненій нозі. Оглянувши рану, вона щось крикнула через плече. Рогатий чоловік кудись пішов і невдовзі повернувся з мотком світлої тканини. Разом вони перев’язали рану, і Лінусові стало краще. Зараз і червонопера, і круторогий здавалися вже значно доброзичливішими, ніж спершу.

Усі ж інші пасажири яхти ще трималися осторонь.

Скоро Лінус вже сидів на палубі, зручно вмостившись біля червоноперої дівчини. Рогатий чоловік грав на якомусь дивному інструменті з тканиною замість струн. Чисті звуки піднімалися до неба, вони були такі чарівні! Лінус ніколи не чув такої гарної музики. Ці звуки переповнювали його надзвичайним настроєм, як буває напередодні Різдва. Йому хотілося заплющити очі й просто слухати, але не давали спокою думки про Ліонору. Що, як вона не впоралася? Це мучило його нестерпно. А якщо він втратив і Ліонору, і можливість повернутися додому? Як він сам-один знайде Ворота і захиститься від Вартових?

Зрештою втома таки здолала хлопчика й він заснув. Але хвилювання за Ліонору не покидало його й уві сні.

Лінус смикнувся і прокинувся. Не пам’ятав до пуття, що йому снилося, — здається, що Ліонору поранили і їй загрожує небезпека.

Червонопера торкнула його за плече.

— І селам Сантіона, — усміхнулася вона.

Він підвів погляд. Судно заходило в гавань, заховану в печері. Грубі колони піднімалися з води аж до високого склепіння. Гавань мала форму півмісяця з кількома кам’яними причалами. Біля кожного припнуто по кілька суден. Через великі отвори в стінах печеру освітлювало сонце.

Уже день.

Лінус вражено роздивлявся все довкола. У гавані кипіла робота. Екіпаж яхти вже заходився вивантажувати діжки й дерев’яні ящики.

Рогатий чоловік приніс якийсь шматок тканини й поклав Лінусові на коліна. Хлопчик розгорнув — щось схоже на довгий плащ або мантію з капюшоном. Круторогий показав на натовп у гавані і на Лінуса.

— Халез! — мовив він і загрозливо здійняв кулака, немовби розсердився, а потім затулив обличчя руками.

Лінус зрозумів. Вони принесли йому маскування. Люди на судні знали, що від нього небезпеки чекати не варто, але інші тутешні жителі ненавиділи людей.

Він встав і надягнув мантію. Нога боліла. Червонопера дівчина дала йому палицю, щоб спиратися. Лінус роззирнувся. Він навіть не уявляв, куди йти. А треба якось знайти Ліонору. Може, вона має друзів у місті, які могли б йому допомогти?