Ключ від Позасвіття

Він коротко розповів, що сталося на рівнині за річкою.

— Після цього я її не бачив. Хочу її знайти, але Вартові полюють на мене. Не знаю, як вийти з Сантіони, не впіймавшись.

Грамр кивнув.

— Залишайся тут. Я її знайду. Тобі небезпечно виходити звідси. Тебе розшукує дещо більше, ніж ти думаєш.

Лінус похолов. Він охоче обійшовся б і без цієї інформації.

Грамр підійшов до дверей і взяв здоровий кийок, товстий, як стовбур дерева. Поклав його на плече й відчинив двері.

— Спробуй відпочити. Ти стомився, а скоро тобі знадобляться усі твої сили.

Велетень іще раз глипнув на Лінуса молочно-білим оком і зачинив за собою двері.

Лінус підкинув у камін кілька дровиняк. Якщо багаття згасне, стане темно, а йому цього дуже не хотілося. Він знайшов грубу ковдру й видерся на гігантське крісло. Там можна було простягтися на повен зріст — Лінус так і зробив.

Він відчув щось на руці. Щось його смикало. Розплющивши очі, він не міг згадати, де він. Навіть гірше — Лінус взагалі нічого не пам’ятав. Усі його спогади зникли. Знову щось смикнуло. Він глянув униз. Навколо його руки обв’язана мотузка. За другий кінець щось смикало. Щось, що його шукало. Мотузка — це слід. Лінус — здобич. Він роззирнувся, шукаючи, де сховатися, але навколо бачив тільки темряву й порожнечу. Переслідувач наближався. Лінус його не бачив, але відчував його присутність. Це він шукав Лінуса.

Хлопчик смикнув за мотузку, але вона міцно трималася. Було боляче, ніби намагаєшся відірвати частину тіла. Щось на тому кінці міцно-преміцно тримало і, здавалося, знало про кожен його рух. Лінус відчував, як воно наближається. А тепер і почув. Гучне шкрябання…

Від переляку Лінус прокинувся. Вогонь майже згас, залишився тільки жар. Хлопчик зліз із крісла й пішов підкинути дров. Коли полум’я знову піднялося, стало значно світліше й страх відступив. Лінус набрав собі ще миску супу і… Почув шкрябання, як уві сні.

Шкрябали в двері.

Черпак випав з його руки, стукнувся об підлогу, й луна від удару рознеслася кімнатою.

Лінус різко повернувся і прислухався. Обережно на кілька кроків підступив до дверей. Опустив руку в кишеню і взявся за зміїний зуб. Ось знову шкрябає! Щось важке дряпало двері знадвору.

— Це ти, Грамре? — тихенько спитав Лінус.

Шкрябання на мить затихло, а потім почалося знову — ще сильніше й енергійніше. Тепер ніби шкрябала вже не одна кінцівка, а дві, три, чотири, п’ять, шість…

Рука запекла. Саме там, де уві сні він бачив мотузку. Лінус глянув на те місце — і побачив подряпину. Це ж Іслерді його подряпав!

І зненацька він зрозумів, ніби його чимось вдарили: там, за дверима, — Іслерді! Але як павук його вистежив? Цього Лінус не міг уторопати. Зрозуміло було тільки те, що надворі був Іслерді, і він знав, що Лінус тут.

Хлопчик підійшов до великих дверей. Помацав руками темно-коричневі завіси й колодки. Усе здавалося міцним. Іншого входу в приміщення немає.

Відійшов до каміна. Сів і став чекати. В одній руці він тримав зміїний зуб, у другій — камінець у формі серця, що дала йому Ліонора.

До того часу, коли шкрябання остаточно припинилося, він мало не збожеволів. Лінус затамував подих і прислухався до тиші. Мабуть, Іслерді подався геть. А наступної миті двері відчинилися, і Лінус зірвався на ноги.

Це прийшов Грамр з Ліонорою на руках. Її тіло безживно звисало з могутніх Грамрових рук. Лінус підбіг і взяв Ліонору за руку. Світло, яке раніше випромінювала його сестричка, зараз було майже непомітне. Грамр обережно поклав дівчинку на крісло. Лінус тримав її руку і якоїсь миті відчув, що вона потисла його пальці. Принаймні вона жива.

— Що з нею? Вона одужає?

Грамр обережно зняв з Ліонори коричневу шапочку.

— Вона використала майже всю свою силу. Їй треба добре відпочити. Зате більше нікому не доведеться боятися зустрічі з Нічними Мисливцями. Від них зосталися лише купи каміння.

Лінус заліз на крісло й сів на бильце. Йому страшно було бачити Ліонору в такому стані. Вона здавалася такою беззахисною, як і Ліннея. Лінус погладив її по голові.

— З тобою все буде добре! — прошепотів він.

Ліонора розплющила очі. Окинула поглядом кімнату, поглянула на Лінуса. Поклала долоню на братову руку, і Лінус відчув, яка ж вона слабка. Йому захотілося плакати.

— Лінусе, — промовила вона так тихо, що братові довелося нахилитися, аби розібрати, що вона каже. — Я запізнилася. Щур уже побував у Залі Сантіони. Тепер він повертається до Воріт.

Вона натужно закашлялася. Лінус підсунувся ще ближче, щоб вона могла говорити тихіше.

— Ти маєш знайти його, — сказала Ліонора. — Я відчуваю, що Межа починає розвалюватися. Просто зараз. Треба це зупинити.

— Але як? Як мені дістатися Воріт? Вартові мене переслідують. І що мені робити зі Щуром, навіть якщо я знайду його?

— Я вірю в тебе, Лінусе! Грамре!..

Вона глянула на зморшкувате обличчя велетня.

— Твій колодязь у тунелі… Він пов’язаний з катакомбами?

Грамр кивнув.

— Підеш цим шляхом, Лінусе, — прохрипіла Ліонора. — Прокрадешся повз Вартових. Ти зможеш! Тепер усе залежить від тебе.

Погляд Ліонори затуманився. Лінус подумав, що вона знепритомніла, але вона мотнула головою і говорила далі: