Ключ від Позасвіття

Трохи далі відкривалися входи в інші відгалуження, але всі вони вели догори, а Лінус шукав прохід, яким можна було спуститися. Пляшку він тримав перед собою. Рідина сяяла, мов сонячні промені. Ось світло вихопило з темряви ще один отвір у стіні. Напівзасипаний, але доволі широкий, щоб пролізти. Лінус так-сяк розгріб пісок і протиснувся всередину. За кілька метрів зупинився. Щось почулося за спиною. Озирнувся, але нічого особливого не побачив — каміння, пісок і маленький отвір виходу. Обережно поповз далі, але неприємне відчуття не покидало — усе здавалося, що хтось стежить за ним.

Пересуватися було легко — він плавно ковзав униз піщаною долівкою тунелю. Часом навіть здавалося, що надто швидко. Що, як попереду з’явиться отвір і він не встигне загальмувати? Але незабаром він опинився в іншій печері. Лінус підвівся, заходився обтрушувати пісок, і тут його рука застигла. Він дещо побачив.

Сліди. Сліди людських ніг. Хоч і з великими кігтями.

Такі самі, як він бачив на запилюженій підлозі в Тракеборгу.

Лінус миттю вихопив з кишені зміїного зуба. Він стиснув зуби й пішов по сліду, тихо й обережно. Скоро почувся якийсь приглушений звук. Лінус завернув за ріг і просто перед собою побачив Щура.

Чи радше Щуролюда. Бо зараз це було щось середнє між пацюком і людиною.

Світло від пляшки змусило істоту озирнутися. Щур скинув на долівку мішок, в якому щось задзеленчало.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного. Сіро-буре волосся звисало з голови Щура спітнілими мотузками. Гострі вуха рясно обвішані сережками, які дзвеніли від кожного поруху. Затяганий плащ, — безперечно, колись дуже дорогий, — прикривав напівзігнуті ноги. На руках, на шиї, на ногах — повсюди блищали намиста, браслети й золоті ланцюжки. З рота стирчали два великих гострих зуби, а довгий хвіст скидався на черв’яка.

Щур нагнувся і взяв мішок.

Лінус зібрав усю свою мужність і підняв зміїний зуб.

Час настав. Зараз або ніколи.

Щур ступив йому назустріч. Потім іще крок.

Лінус завмер. Зміїний зуб зупинив кам’яного монстра. Цього ж має бути достатньо для Щура, хай він і великий, як доросла людина?

Раптом Щур стрепенувся. Лінус побачив, як розширилися чорні зіниці його очей. Злодюга різко розвернувся і швидко поніс свій мішок у бічний тунель.

Лінус від несподіванки не міг поворухнутися. Щур його злякався!

А потім він почув щось за спиною і машинально стрибнув убік. Наступної ж миті волохаті павучі лапи вдарили саме в те місце, де він щойно стояв.

— Балакучу муху нелегко знайти, — прошипів Іслерді. Бліді губи скривила переможна посмішка. — Але Іслерді хороший полювати, Іслерді знайти.

Павук підняв передні кінцівки.

— Зараз Іслерді їсти!

Хрипкий голос луною відбився від кам’яних стін. Лінус відскочив від нового удару й опинився біля отвору, в якому зник Щур. Тунель всередині був крутий, ніби лижний спуск. Хлопчик пірнув туди, а за ним розносився розлючений крик Іслерді.

Упавши на пісок в кінці спуску, Лінус аж крекнув. Над ним виросла постать Щура. Зміїний зуб випав йому з руки десь у пісок, захищатися не було чим. Жовті зуби клацнули за кілька сантиметрів від його обличчя. Гострі кігті вп’ялися в руку.

Лінус закричав. Він обмацував пісок, шукаючи свою зброю — зміїний зуб, але натрапив на мішок пацюка. З усієї сили він швиргонув його в кам’яну стінку. У мішку щось розбилося. Щур завив, відпустив Лінуса й кинувся до своєї здобичі. Вузлуваті пальці розірвали тканину, й злодій заходився перебирати награбовані коштовності.

Лінус швидко схопився і кинувся шукати зуб. Краєм ока він побачив, що з мішка витікає якась синя рідина. Щур повернувся до хлопчика, розчепірив пазурі й кинувся в атаку. Але Лінус уже намацав у піску зміїний зуб і виставив його вперед.

Щур стрибнув і впав перед хлопчиком. Вони кружляли один навпроти одного: Щур — навкарачки, а Лінус перед ним — зі зміїним зубом у руці. Щур дихнув на нього гнилісним смородом:

— Який же з тебе брат, що покинув сестричку саму? — криво посміхнувся він. — І матусю, яка п’є так багато снодійних таблеток. Хто ж їм допоможе, поки ти тут?

— Не смій! — крикнув Лінус.

Щур вишкірився, показуючи свої гострі зуби.

— Зараз ти помреш, людинко! Та й твої рідні недовго проживуть. Навіть не встигнуть помітити твоєї відсутності.

Лінус загарчав і кинувся на ворога. Щурові очі зблиснули, він підняв руки, але Лінус підскочив до нього швидше, ніж той міг очікувати. З усієї сили хлопчик ударив Щура в груди.

Від сильного удару він знову впустив зміїний зуб. Обоє повалилися, але замість упасти на пісок вони ніби зависли. Застрягли в чомусь клейкому.

— Ниточка сіпається — значить, їжка зловилася!

В отворі вгорі показалися ноги павука. Одразу за ними пролізло бліде безоке обличчя Іслерді. Лінус і Щур намагалися видряпатися з павутини. Хлопчик шукав очима, куди ж залетів зміїний зуб. Далеко, аж за кілька метрів.

Іслерді сповз по стіні й підійшов до здобичі.

— Тепер балакуча муха не летить, — прошипів павук. — Зловилася муха.

Іслерді нагнув голову й щось дослухав. Лінус завмер, а от Щур скажено боровся з павутиною.

— Балакуча муха знову два? Завжди два балакуча муха?