Ключ від Позасвіття

— Вибач, що не можу піти з тобою, Лінусе. Хотіла б я попросити про це когось іншого, але, на жаль, зробити це можеш тільки ти.

Вона підняла руку, висмикнула в себе три волосинки, скрутила їх кілечком і поклала Лінусові на долоню.

— Одягни це на мій палець у твоєму світі. Тоді я зможу допомогти тобі. Головне — щоб Вартові пропустили його крізь Ворота.

— Не хвилюйся, Ліоноро. Я про все подбаю.

Лінус поклав волосяний перстеник у кишеню. Хотів би він бути насправді таким упевненим, як вдавав.

— Грамре, покажи йому дорогу до криниці, — попросила Ліонора, не дивлячись на Лінуса.

Грамр опустив руку на його плече. Лінус занепокоївся. Він ще неготовий.

— Я дуже радий, що зміг поговорити з тобою, — прошепотів він Ліонорі просто у вухо.

Говорити було важко через клубок у горлі.

Ліонора всміхнулася.

— Дочитаєш мені книжку, коли повернешся додому?

Лінус кивнув. Підняв руку, щоб витерти сльози, але сестра його випередила.

Хлопчик засунув руку в кишеню, щось вийняв і поклав біля Ліонори. Вони кілька секунд пильно дивилися одне на одного, а потім Лінус пішов до Грамра.

Востаннє озирнувся. Ліонора всміхалася. У руці вона тримала камінець у формі серця.

Розділ одинадцятий

Лінус пішов за Грамром вглиб його житла. Вони пройшли крізь арку, замасковану завісою із в’юнких рослин. Грамр підняв їх і пропустив Лінуса.

— Дякую, — мовив той тихо.

Залишити тут Ліонору виявилося для нього найважчим випробуванням за все життя. Ніколи більше не побачити її, не поговорити з нею. Це ж востаннє він чув її голос.

Лінус і Грамр зайшли до круглої кімнати. Посередині в підлозі була вирізана криниця. Лінус подумав, що ця дірка схожа на великий чорний рот. Обережно підійшов до краю і зазирнув. Скидається на те, що там дуже глибоко. Він не побачив води, тільки чорну густу темряву. Велике дерев’яне цебро гойдалося на мотузці, прив’язаній до корби.

— Сідай у цеберко, я тебе опущу, — проскрипів Грамр.

— А можна мені якогось ліхтарика?

Грамр кивнув і вийняв з кишені вузьку скляну пляшку, закорковану й запечатану воском. У пляшці колихалася золотиста рідина. Грамр збовтав її, і рідина засвітилася. Жовтувате світло осяяло нерівні кам’яні стіни кімнати.

— Вона так світитиме кілька годин. Тобі вистачить, щоб дійти до Воріт.

Грамр прив’язав до пляшки шкіряного ремінця й повісив цей чудернацький ліхтар на шию хлопчику.

— Спасибі, Грамре, — подякував Лінус і повільно поліз у цебро.

Тут він згадав про Іслерді.

— А ця дорога не єдина? Я маю на увазі, якщо хтось переслідує мене, він може йти іншим шляхом?

Грамр кивнув і підморгнув хлопчикові молочно-білим оком:

— У катакомбах багато проходів. Частина відома, ще більше невідомих. Про цей прохід не знають навіть Вартові.

— Якби ж вони були моєю єдиною проблемою, — пробурмотів Лінус і взявся за мотузку.

Грамр якось дуже серйозно подивився на нього. Очевидно, він розумів, що Лінус мав на увазі, але ніякої ради на те не мав. Гігант помалу почав опускати цебро.

— Подбай про неї, — попросив Лінус, і рогатий велетень схилив голову на знак згоди. А ще за мить його вже не було видно.

Колодязь нагадував отвір у підлозі, що він знайшов у Тракеборгу, тільки зараз Лінус не мав вибору, спускатися чи ні. Неподалік чулося, як крапає вода. Кам’яні стіни були вкриті мохом і дивними слизькими рослинами. Власне, вони скидалися радше на щупальця, ніж на рослини, і гойдалися, як водорості у воді. Торкатися до них не дуже хотілося…

На стіні сиділа якась ящіркоподібна тварина, невелика, десь як Лінусова долоня. Блискучими очима-намистинками вона дивилася на Лінуса, поки той спускався мимо неї.

Тепер він уже бачив дно. З темної води виступали гладенькі камені, якраз на такій відстані, щоб ними можна було йти. Цебро опустилося, і Лінус виліз. Далеко-далеко вгорі він побачив обличчя Грамра. Помахав йому пляшколіхтарем, і цеберко поповзло вгору.

Він склав ковшиком долоні, набрав трохи води, випив. Страшенно холодна, крижана. Лінус роззирнувся. Камені вели до отвору в стіні. Хлопець пішов туди, якомога обережніше ступаючи на камені, — він анітрохи не хотів упасти в воду. Напитися — це одне, це ж, зрештою, криниця, але хто знає, які невідомі істоти чигають у темній глибині?

Лінус підійшов до отвору. Як він і думав, це був вхід у тунель. Долівка вкрита дрібненьким пісочком, але тут і там з-під нього стриміло гостре каміння. Довелося уважно дивитися, куди ставати. Тунель був не рівний, а петляв, як і ті, що ними раніше він ходив у місті. Може, всі тунелі в Сантіоні формували одну велетенську спіраль?