Ключ від Позасвіття

Лінус підвівся і намацав двері. Але що, як там чекає Вартовий? Може, краще таки залишитися тут? І поки він стояв і вагався, позад нього щось засяяло. У кімнаті раптово стало дуже світло, і хлопчик різко обернувся. Перед найбільшим каміном з усіх, що він бачив, сиділа величезна істота. Видно було лише її спину, і тільки коли вона підвелася, Лінус зрозумів: істота ставала на коліна, щоб розпалити камін. На зріст ця істота була щонайменше вдвічі вища за дорослу людину, а завширшки — як ті вхідні двері. Коли вона повернулася, Лінус мимоволі відсахнувся. Обличчя зморшкувате і якесь сумне. Одне око каре, друге — молочно-біле й ніби скляне. Волосся звисає до плечей мотузками, прикрашеними намистинами. З лоба ростуть довгі роги, що майже зачіпають стелю. Одяг схожий на живий мох. І на завершення цієї картини — пара копит. Лінус полегшено зітхнув, тільки побачивши вишивку на одязі. Той самий символ, який намалювала червонопера дівчина на яхті. Рука й вогонь.

Страх відступив. Якимось чином Лінус зрозумів, що ця істота його не скривдить. Цікаво, чоловік це чи жінка, подумав хлопчик, але одразу визнав, що це неістотно.

— Грамр, — сказав велетень і показав на себе. Голос пролунав, ніби десь зламався старий дуб.

— Лінус.

Грамр кивнув і заходився щось перемішувати у великому чорному казані, підвішеному над вогнем. Потім насипав з казана в миску, простягнув Лінусові й жестом запросив їсти. Лінус сів на підлогу. Миска була велика, мов тазик.

Грамр відійшов і сів біля письмового стола. Стінка позад нього повністю заплетена в’юнкими дикими рослинами. Грамр велетенською рукою легенько потягнув одне стебло, потім Лінус почув, як клацнули ножиці.

Хлопчик глянув у свою велику миску. Вариво було схоже на якийсь овочевий суп. Подумалося: а що, як страву отруєно? Досі майже все в Позасвітті так чи інакше виявлялося небезпечним. Але, поглянувши на велике тіло Грамра, Лінус відкинув цю думку. Якби Грамр хотів йому щось заподіяти, отрута йому не знадобилася б. Та й символ на одязі додавав Лінусу впевненості, що він тут з другом, а не ворогом.

Суп мав пряний смак. Хлопчик швидко спорожнив миску й не відмовився від добавки. Якщо чесно, він навіть не пам’ятав, коли востаннє їв.

Поки Лінус доїдав другу порцію супу, Грамр нарешті відклав ножиці. Він встав з-за стола з майстерно сплетеним із зелених гілочок вінком. Велетень підійшов до Лінуса й обережно поклав вінок йому на голову.

— Дякую, — промовив хлопчик між двома ковтками супу і завмер. Слово прозвучало не так, як він звик.

— У чому річ? — запитав він, дивлячись у різнобарвні очі Грамра.

І знову почулися незнайомі слова, але Лінус якимось чином знав, що вони означають.

— Вінок-тлумач допомагає говорити й розуміти те, що кажуть інші в нашому місті, — мовив Грамр своїм тріскучим голосом. — Якщо хтось у нас говорить людською мовою, це привертає увагу.

Грамр говорив так само, як червонопера дівчина й рогатий чоловік на судні, але зараз Лінус легко все розумів, ніби це була його рідна мова.

— Це просто фантастика! — вигукнув він. — А як цей вінок працює?

Грамр беззубо усміхнувся.

— Це дуже давнє мистецтво мого народу…

— Дякую, — Лінус досі був вражений тим, як легко він вимовляв слова чужої мови. — Але я не знаю, як можу за це заплатити. Я не маю грошей.

— Гроші, — гучно зітхнув Грамр. — Це так по-людськи…

— Але ж і у вас теж розплачуються грошима. Я кілька разів бачив золоті монети.

Не кажучи вже про купи монет, які Лінус бачив у Щурових скарбах. Вони точно були не з людського світу.

— Це правда, — визнав Грамр. — Гроші ввели невдовзі після відкриття Воріт. Здогадуєшся, чия це була ідея?

— Вільгельмова?

Грамр кивнув.

— І вона швидко прижилася. Різко все набуло своєї ціни, — зітхнув велетень. — Мій світ змінюється, юначе. І боюся, що не на краще.

Лінус не знав, що на це відповісти, тож вирішив змінити тему. Прийшов час поговорити про те, заради чого він сюди прийшов.

— Грамре, а ти часом не знаєш Ліонори?

Грамр усміхнувся і поклав долоню на символ руки з вогнем.

— Ця емблема означає, що я належу до тієї самої групи, що й вона. Ми намагаємося захистити наш світ і зберегти мир.

— Отже, — почав Лінус обережно, — ти не вважаєш мене небезпечним? Хоч я й людина.

Грамр поглянув на нього своїми різними очима, і хлопчику здалося, ніби гігант дивиться просто у його єство, читає його, мов книжку, усі його думки й спогади.

— Я вважаю, що ти можеш бути небезпечним, дуже небезпечним. Але ця твоя частина ще не пробудилася. Та ось що я скажу, послухай уважно: ми маємо бути дуже пильними, щоб не проґавити тієї миті, коли вона прокинеться. Передусім ти сам мусиш пильнувати.

Лінус не зовсім розумів, про що йдеться, але ці слова йому не сподобалися. Він почувався майже ображеним.

— Але ні, — повів далі Грамр, — зараз ти не становиш загрози для нас. Наші Вартові засліплені страхом і ненавистю до людей, але не всі тут такі. Кожна людина відповідає лише за свої вчинки, а не за всю людську расу.

Лінус зрозумів, що Грамр не хотів його образити, тож повернувся до своєї справи.

— Грамре, я думаю, що Ліонора в небезпеці.