Ключ від Позасвіття

— Я не розумію, про що ви! — закричав Лінус. — Ми ніколи раніше не зустрічалися!

— Він бреше! — вискнув Щур. Він намагався перегризти павутину, але що більше смикався, то сильніше заплутувався у липких нитках.

Іслерді повернув своє сліпе обличчя до Лінуса.

— Іслерді знає, що ти балакуча муха. Іслерді клав на тебе нитку. У рану.

Павучі лапи обмацали руки Лінуса.

— Іслерді відчуває найменший рух балакучої мухи. Іслерді завжди знає, де муха.

Лінус глянув на руку — і побачив одну з павучих ниток. Лінусові стало зле. Аж голова запаморочилася.

— Це він перекинув твою нитку на мене! — показав на Щура.

Маленька голівка павука розгублено крутилася між лапами.

— Раніше балакуча муха балакала моїм балаком, — задумливо бурмотів монстр. — Іслерді чує, що одне з вас балака, як я. А друге балака інакш.

— Так отож! — вигукнув Лінус, подумки подякувавши вінку-тлумачу. — Він говорить, як ти. Отже, це він — балакуча муха. Він просто намагається надурити тебе!

— Балакуча муха підлий, — погодився павук і повернув обличчя до Щура. — Але Іслерді не певен. Іслерді їсти обоє. Іслерді жувати хороші хрусткі стегенця. І балакучого муха, і небалакучого немуха.

Хлопець перелякався. Щур не помилився — зараз Лінус помре!.. Але помре й Щур, тож хоча б із мамою та Ліннеєю все буде добре. Утім… Це залежить від того, з якого боку подивитися. Мама до скону шукатиме, куди він зник. Побиватиметься, але так ніколи й не дізнається. Ліннея, мабуть, зрозуміє, що сталося, але ж сказати не зможе.

Чи можна ще раз розбити розбите серце?

Принаймні Межа залишиться ціла й захищена. Хоч що зараз станеться, Лінус свою місію виконав.

Він урятував світи.

Іслерді підійшов до Лінуса. Роззявив пащу. Хлопчик побачив відблиски золотистого світла від пляшки на гострих павучих зубах. Нічого не залишалося, як заплющити очі й… Цієї миті золотавий колір світла змінився на моторошний зеленуватий і з тунелю пролунав могутній голос:

— Що тут відбувається? За зловмисні дії у катакомбах передбачено покарання!

Лінус хотів озирнутися, але павутина не пускала. Лише краєм ока він побачив Вартового. Потім почувся тріск, сліпучо-зелений спалах — і павутина почала танути. Лінус і Щур одночасно впали на землю.

Іслерді різко кинувся вперед, щоб прикрити свою здобич. Павучі ноги махали на всі боки, мов шалений вітряк.

Кулька зеленого вогню полетіла до Іслерді й вибухнула над чудовиськом. Посипалося каміння, Лінус руками прикрив голову.

Іслерді стрибнув до Вартового, той піднявся на стінку. Страж Межі махав ліхтарем, і смарагдово-зелене полум’я витанцьовувало над волохатим тілом павука. Весь тунель смердів Іслерді. Принаймні Лінус гадав, що це смердить присмалений павук.

— Іслерді ненавидить усіх! — крикнув павук і стрибнув на суперника.

Тіло Вартового вдарилося об стінку й впало на підлогу.

Щур поглядав то на битву, то на Лінуса, а потім схопив мішок з награбованими коштовностями й зник у пітьмі тунелю. Лінус схопив зміїний зуб і кинувся за ним, але почув стогін Вартового. Хлопчик зупинився і повернувся. Іслерді волочив долівкою непорушне тіло. Ліхтар валявся у піску, зелене полум’я ледь жевріло. Вартовий востаннє спробував піднятися, але сили його остаточно покинули.

«Треба щось зробити! — у відчаї подумав Лінус. — Я маю зупинити Щура, але як можна покинути напризволяще Вартового?»

Він кинувся до ліхтаря. Навіть не розуміючи, що робить, хлопець встромив зміїний зуб туди, де ще зеленіло полум’я. Язички почали підніматися, облизуючи вістря зміїного зуба. Лінус люто закричав і стрибнув на спину Іслерді. Зуб легко увійшов у павучу шкуру й вибухнув снопом іскор. Іслерді зарепетував. Вогонь ширився спиною, павук впав і почав кататися по долівці, щоб загасити полум’я. Лінус дивом вискочив з-під павучих ніг і відтягнув Вартового.

— Іслерді! — голос Лінуса пролунав у печері, мов грім. — Забирайся звідси, і я залишу тебе живим!

Павук посунув на нього, Лінус виставив поперед себе зуб. Павук засичав, але вогонь допікав усе дошкульніше, тож Іслерді здався і поліз у найближчий отвір шукати ради з вогнем.

Лінус повернувся до Вартового, який силкувався стати на ноги.

— Ти маєш показати мені найкоротший шлях до Воріт, — сказав хлопчик. — Треба зупинити Щура.

На полірованій масці Вартового зяяла велика дірка над оком.

— Ти врятував мене. Людино, ти нам не ворог.

— Звичайно, ні, — пробурмотів Лінус. — Треба було мало не загинути в шлунку павука-монстра, щоб це зрозуміти? Чому так?

— Вибач мені й моїм колегам. Не всі люди заслуговують ненависті.

— Чудово. Встановіть де-небудь такий знак. Можемо ми поквапитися?

Вартовий узяв свій ліхтар і пішов. Раз по раз він озирався, щоб пересвідчитися, що Лінус ішов за ним.

Звичайно, він ішов.

Залишалося тільки сподіватися, що Щур не дуже далеко від них відірвався.

Розділ дванадцятий

Лінус і Вартовий помчали катакомбами. Що довше вони бігли, то більше Лінус радів, що має такого провідника. Тунелі були дуже заплутані й схожі між собою. Сам він міг би багато днів блукати в пошуках Воріт.