Королева Марго

Раптом почувся ще страшніший галас; по коридору пробігли чиїсь важкі й швидкі кроки, шибки затремтіли від двох пострілів, Катерина, здивована цією надмірно довгою боротьбою, бліда, з широко розплющеними очима, встала з ліжка і в момент, коли капітан гвардії хотів вийти з опочивальні, затримала його, сказавши:

— Лишайтесь усі тут, я сама піду подивлюсь, що там таке.

Ось що там відбувалось, або, краще сказати, відбулось.

Уранці де Муї одержав через Ортона ключ, переданий Генріхом. У цей ключ, що був порожній всередині, Генріх засунув скручений папірчик. Де Муї витяг папір голкою. Це був пароль до Лувра на наступну ніч.

Крім того, Ортон точно переказав йому слова Генріха: той просив де Муї прийти до нього в Лувр о десятій годині.

О дев’ятій з половиною де Муї надів панцер, в міцності якого мав нагоду пересвідчитись уже не раз, поверх нього шовковий камзол, почепив шпагу, засунув за пояс пістолети і все це закрив славнозвісним вишневим плащем де Ла Моля.

Ми вже бачили, як Генріх, перш ніж зайти до себе, надумався мимохідь відвідати Маргариту і прийшов потайним ходом саме вчасно, щоб зустрітися з Ла Молем в опочивальні Маргарити і заступити його місце перед королем у їдальні. Усе це відбулося саме в ту хвилину, коли де Муї увійшов у луврську хвіртку під прикриттям присланого Генріхом пароля, а особливо — під прикриттям славнозвісного вишневого плаща.

Молодий чоловік зайшов просто до короля Наварського, наслідуючи, як звичайно, ходу де Ла Моля. У передпокої він знайшов Ортона, що дожидався його.

— Сір де Муї, — сказав йому горець, — король вийшов, але звелів завести вас в його кімнату і попросити почекати його. Якщо його довго не буде, він просить вас, як вам відомо, лягти на його ліжку.

Де Муї зайшов, не вимагаючи більше ніяких пояснень, бо те, що сказав йому Ортон, було лише повторенням сказаного ним же вранці.

Щоб згаяти якось час, де Муї взяв перо, чорнило і, підійшовши до прекрасної карти Франції, що висіла на стіні, почав рахувати і перевіряти станції між Парижем і По.

Але роботи вистачило ледве на чверть години, і де Муї, закінчивши її, не знав, що робити далі.

Він двічі чи тричі пройшовся по кімнаті, протер очі, позіхнув, сів, устав, знову сів. Нарешті, користуючись запрошенням Генріха, — не кажучи вже про те, що відносини між принцами та їх дворянами були тоді фамільярні, — він поклав на нічний стіл свої пістолети, поставив лампу, простягся на широкому ліжку, поклав голу шпагу коло свого стегна і, певний, що його не заскочать несподівано, бо в передпокої сидів слуга, заснув міцним сном, при чому хропів, як справжній вояка; щодо хропіння він міг позмагатися навіть з королем Наварським.

Саме в цей час шість чоловік, з шпагами в руках і кинджалами коло поясів, мовчки прослизнули в коридор, що був з’єднаний маленькими дверцями з апартаментами Катерини, а великими дверима — з приміщенням Генріха.

Один ішов попереду. Крім голої шпаги та кинджала, міцного, як мисливський ніж, він мав при собі свої вірні пістолети, причеплені до пояса срібними аграфами.

Чоловік цей був Морвель.

Підійшовши до дверей Генріха, він зупинився.

— Ви цілком певні, що вартових у коридорі зняли? — спитав він у того, хто, здавалось, командував маленьким гуртком.

— Жодного немає, — відповів лейтенант.

— Добре, — сказав Морвель, — лишається довідатись тільки, чи вдома той, по кого ми прийшли.

— Але, — сказав лейтенант, зупиняючи руку Морвеля, що вже лежала на дверному молотку, — але, капітане, це ж апартаменти короля Наварського.

— Хто ж каже вам щось інше? — відповів Морвель.

Здивовані сбіри ззирнулись, і лейтенант ступив крок назад.

— Ого! — сказав лейтенант. — Арештувати когось у цю пору в Луврі, та ще в апартаментах короля Наварського?

— Що ж би відповіли ви, — мовив Морвель, — коли б я сказав, що той, кого ви йдете арештувати, і є сам король Наварський?

— Сказав би вам, капітане, що це справа серйозна, і що без наказу, підписаного рукою короля Карла IX...

— Читайте, — сказав Морвель.

І, витягши з свого камзола наказ, даний йому Катериною, подав лейтенантові.

— Так, — відповів той, прочитавши, — я не маю більше нічого сказати.

— І ви готові?

— Готовий.

— А ви? — звернувся він до п’яти інших сбірів.

Вони поштиво вклонились.

— Слухайте ж мене, панове, — сказав Морвель, — план такий: двоє залишиться коло цих дверей, двоє коло дверей до опочивальні, а двоє увійдуть зо мною.

— Потім? — сказав лейтенант.

— Слухайте добре: нам наказано не давати арештованому кликати на поміч, кричати, ставити опір; всяке недодержання наказу буде покарано смертю.

— Ходім, йому дано право на все, — сказав лейтенант тому, кого Морвель вибрав іти разом з ним до короля.

— Наказ ясний.

— Цілком, — сказав Морвель.

— Бідолашний король Наварський! — сказав один з його людей. — Вже так на небі йому судилося, що не доведеться викрутитись.

— І на землі, — сказав Морвель, приймаючи з рук лейтенанта наказ Катерини і ховаючи його собі на грудях.

Морвель устромив у замочну щілинку ключ, який дала йому Катерина, і, залишивши двох чоловік коло зовнішніх дверей, увійшов з чотирма до передпокою.