Королева Марго

Це було заняття, за яким час минав для короля якнайшвидше. Отже, пробило дев’ять годин, а Карл думав, що нема ще семи. Він порахував один по одному удари дзвону і при останньому встав з місця.

— Чорт візьми! — сказав він. — Саме час!

І, взявши плащ та капелюх, вийшов потайними дверима, проробленими в панелі, про які навіть Катерина не знала.

Карл звернув праворуч до апартаментів Генріха. Генріх, вийшовши від герцога д’Алансона, зайшов до себе тільки для того, щоб перемінити костюм, і зараз же вийшов.

— Він пішов вечеряти до Марго, — сказав сам собі король, — він був з нею сьогодні в дуже милих відносинах, так принаймні мені здається.

І теж пішов до апартаментів Маргарити.

Маргарита запросила до себе герцогиню де Невер, Коконна та Ла Моля і частувала їх варенням та солодким печивом.

Карл постукав у вхідні двері. Жільйона пішла відчинити, але, побачивши короля, так розгубилася, що ледве могла вклонитись йому і, замість того, щоб побігти та попередити королеву про високий візит, пропустила Карла в апартаменти, не сповістивши про нього нічим, крім мимовільного вигуку.

Король пройшов передпокій і, керуючись вибухами сміху, наблизився до їдальні.

— Бідолашний Анріо, — думав король, — веселиться собі, і ні гадки про лихо.

— Це я, — сказав він, відхиляючи завісу і виставляючи осяяне усмішкою обличчя.

Маргарита злякано крикнула. Це усміхнене обличчя справило на неї враження голови Медузи. Сидячи обличчям до дверей, вона зразу ж пізнала Карла.

Двоє чоловіків сиділи спиною до короля.

— Його величність! — крикнула вона сполохано.

І підвелася.

Усе товариство відчуло, що голови їм ніби закрутились на плечах, тільки Коконна не втратив своєї. Він теж підвівся, але з такою влучною незграбністю, що, підводячись, перекинув стіл, а разом з ним кришталь, посуд і свічки.

В кімнаті запанувала пітьма і мертва мовчанка.

— Тікай! — сказав Коконна Ла Молю. — Швидше! Швидше!

Ла Моль не примусив повторювати це двічі, кинувся до стіни, навпомацки шукаючи опочивальню, щоб сховатись у добре відомому кабінеті.

Але, переступивши поріг опочивальні, він наткнувся на якогось чоловіка, що тільки-но увійшов потайним ходом.

— Що це значить? — сказав Карл у потемках голосом, що починав прибирати виразу грізного нетерпіння, — що я, якесь опудало, чи що, що поява моя наробила такого переполоху? Ну, Анріо! Анріо! Дети? Відповідай!

— Ми врятовані! — шепнула Маргарита, хапаючи чиюсь руку, яку прийняла в темряві за руку Ла Моля. — Король думає, що мій муж теж за столом.

— І я залишу його думати це, пані, будьте спокійні, — сказав Генріх, так само пошепки відповідаючи королеві.

— Боже великий! — скрикнула Маргарита, швидше випускаючи руку, яка була рукою короля Наварського.

— Тихо! — сказав Генріх.

— Тисяча чортів! Чого ви там шепочетесь? — скрикнув Карл. — Генріх, відповідайте ж, де ви?

— Тут, сір, — відповів голос короля Наварського.

— Чорт! — сказав Коконна, що підтримував у кутку герцогиню де Невер. — Справа ускладнюється!

— Тепер ми двічі загинули! — сказала Генрієтта.

Сміливий до нерозсудливості, Коконна розміркував, що, кінець-кінцем, доведеться запалити свічки, і, гадаючи, що чим швидше, тим краще, пустив руку пані де Невер, розшукав на підлозі свічник, підійшов до жаровні і почав роздимати жарину, від якої зразу загорівся ґніт свічки.

Кімната освітилась.

Карл IX скинув навколо запитливим поглядом.

Генріх стояв коло дружини, де Невер була сама в своєму кутку, Коконна, стоячи серед кімнати з свічником у руці, освітлював сцену.

— Пробачте, брате, — сказала Маргарита, — ми вас не сподівались.

— Отже, як бачите, ваша величність страшенно нас переполошили! — сказала Генрієтта.

— Щодо мене, — сказав Генріх, який здогадався про все, — я відчув такий правдивий ляк, що, встаючи, перекинув стіл.

Коконна кинув на короля Наварського погляд, що мав значити:

— Добре діло! От муж: розуміє з півслова!

— Страшенний розгардіяш! — сказав знову Карл IX. — Вечеря твоя перекинулась, Анріо. Ходім зо мною, ти закінчиш її в іншому місці. Я забираю тебе на цей вечір.

— Як, сір? — сказав Генріх. — Ваша величність робите мені честь!..

— Так, моя величність робить тобі честь вивести тебе геть з Лувра. Позич мені його, Марго, я приведу тобі його назад завтра вранці.

— Ах, брате! — сказала Маргарита. — Вам не треба мого дозволу, ви тут господар.

— Сір, — сказав Генріх, — я тільки забіжу до себе та візьму інший плащ і зараз же вернуся.

— Не треба, Анріо, добрий і той, що на тобі.

— Але, сір... — сперечався беарнець.

— Кажу тобі не вертатись до себе, тисяча чортів! Не чуєш ти, що я кажу? Ну, ходімо!

— Так, так, ідіть! — сказала раптом Маргарита, стискаючи чоловікові руку; якийсь незвичайний вигляд Карла дав їй зрозуміти, що відбувається щось чудне.

— Іду, сір, — сказав Генріх.

Але Карл зупинив погляд на Коконна, що виконував далі обов’язки освітлювача, запалюючи свічки.

— Хто цей дворянин? — спитав він у Генріха, з голови до ніг оглядаючи п’ємонтця. — Чи не пан де Ла Моль часом?

— Хто говорив йому про Ла Моля? — спитала сама себе Маргарита.