Читаем Крадії та інші твори полностью

Він мусив це сказати аж двічі, бо Нед усе дивився на зуб Мінні. Тобто він чекав, щоб знов його побачити. Може, міс Реба її про що запитала, а може, Мінні сама озвалася. Пам’ятаю лише розкішний зблиск золота в електричному освіті з кухні в ту мить, коли Мінні щось сказала, немовби той зуб від тьмяного світла лампи в надвірній темряві зайнявся новим блиском і сяйвом, як ото очі в коня, бува, світяться, — та ще пам’ятаю, як цей блиск уразив Неда.

Він на мить завмер, наче від погляду василіска. Так само був і я завмер, уперше зуб той побачивши, отож мені зрозуміло було, що зараз Нед переживав. Проте ще дужче його вразило. Бо хоч мені було тільки одинадцять років, я вже неясно усвідомлював собі, що я занадто сторонній, — як расою, так і літами, — щоб відчувати те, що Нед відчував; зуб той міг лише сповнити мене побожним острахом, подивом чи захватом, але не міг так заполонити, як Неда. Тут, у цьому прадавньому змаганні статей; знайшовся для нього гідний супротивник; тут, у цій прадавній містичній солідарності раси, знайшлася для нього верховна жриця, заради якої варто було життя покласти — якщо аж такої межі сягала його посвята (що, як скоро з’ясувалося, зовсім не входило в Недові заміри — чи бодай сподівання — зробити з Мінні). Отож Бун мусив повторити свої слова, поки Нед його почув чи взагалі завважив.

— Ви ж незгірш за мене знаєте, — сказав Нед, — що хазяїн зовсім не хотів цього автомобіля. Він купив його, бо мусив, полковник Сарторіс приневолив його. Він мусив купити цього автомобіля, щоб присадити полковника Сарторіса, коли той не в міру захизувався. Що хазяїн направду любить, так це коней — не з тих ото запряжних шкап у ваших стайнях, що їм ви з містером Морі такі пишні ймення понадавали, — а просто коней. І от я такого йому дістав. Як хазяїн побачить цього коня, він ревно мені подякує, що я тут тралився саме в слушну пору, аби перехопити його у когось там з-під носа…

Це було наче сон, наче кошмар якийсь; ти знаєш, що це сон, і тільки б тобі торкнутися чогось твердого, реального, справжнього, незміненого, — і ти прокинешся; Бунові й мені воднораз те саме спало на думку, і я швидше рвонувся лиш тому, що був легший. Нед зупинив нас, він прочитав наші думки:

— Нема там на що дивитися. Він уже був тут і забрав його.

Бун застиг, піднісши ногу, і зиркнув на мене, обох нас пойняв жах неймовіри, а я помацав кишеню. Ключ і досі лежав там.

— Пхе, — сказав Нед. — Цього йому й не треба. Він мастак у цім ділі. Він твердив, що вміє сягнути рукою поза тим замком і завести мотор іззаду. І так і зробив. Я теж не вірив, поки не побачив. Це йому було заіграшки. Він навіть докинув і повіддя до коня…

Ми — Бун і я — не побігли, але пішли, хоч досить швидко, до парадних дверей, міс Реба й міс Коррі подалися за нами. Машини не було. Власне, тільки тепер я усвідомив, що міс Реба й міс Коррі присутні тут і що жодна з них і півсловом не обізвалася, — бо ж і не дивно, така подія, — вони лише стежили й прислухалися, не пропускаючи ані словечка, але самі не озивалися зовсім, наче належали до іншого, осібного товариства чи різновиду, аніж Бун, і я, і Нед, і дідусів автомобіль, і кінь (хоч би чий він там був), і ми й наші вчинки ніяк їх не обходили, а тільки потішали. І я пригадав собі, що точнісінько так ото, бувало, мама приглядалася до мене й моїх братів та сусідських хлопців, які з нами гуляли, не пропускаючи нічого, цілком зосереджена й певна, а при тім така прихильна, променяста й добра, хоча й відсторонена аж до моменту, коли треба було усунути кістку незгоди, а то й затамувати пролляту кров.

Ми повернулися до кухні, де залишили Неда й Мінні. На порозі ще донеслося до нас Недове:

— …Ти за гроші кажеш, любонько, — я маю їх, а можу й більше дістати. Хай-но тільки влаштую цього коня та підгодую, тоді ми заходимося з тобою, щоб цей зуб зблиснув на чомусь такому, що його варте, як от шмат добрячої риби або ж свинини, коли тобі свинина краще смакує…

— Гаразд уже, — урвав його Бун. — Іди забирай свого коня. Де живе цей чоловік?

— Який чоловік? — запитав Нед. — Чого ви хочете від нього?

— Забрати назад хазяїнів автомобіль. А тоді я подивлюсь, чи тебе тут запроторити у в’язницю, чи нехай там, у Джефферсоні, хазяїн з тобою побавиться.

— Чого ви хоч на хвильку не примовкнете й не вислухаєте мене? — сказав Нед. — Авжеж, я знаю, де цей чоловік живе, — хіба ж я не виторгував у нього допіру коня? Але дайте йому спокій, він нам ще не потрібен. Ми його потребуватимем аж по перегонах. Бо ж ми дістали не самого коня — він нам і кінські перегони докинув. Один чоловік у Посемі[38] має коня, що тільки й жде нагоди позмагатися з нашим, скоро ми туди прибудемо. Якщо ви, панії, не знаєте, де Посем, так це там, куди доходить залізниця від Джефферсона й де пересідати на мемфіський поїзд, — звісно, якщо ви не їдете автомобілем, як оце ми…

— Гаразд, — мовив Бун. — Той чоловік у Посемі…

— О, — перебила його міс Реба — це ж ПошемІ

Перейти на страницу:

Похожие книги

Петр Первый
Петр Первый

В книге профессора Н. И. Павленко изложена биография выдающегося государственного деятеля, подлинно великого человека, как называл его Ф. Энгельс, – Петра I. Его жизнь, насыщенная драматизмом и огромным напряжением нравственных и физических сил, была связана с преобразованиями первой четверти XVIII века. Они обеспечили ускоренное развитие страны. Все, что прочтет здесь читатель, отражено в источниках, сохранившихся от тех бурных десятилетий: в письмах Петра, записках и воспоминаниях современников, царских указах, донесениях иностранных дипломатов, публицистических сочинениях и следственных делах. Герои сочинения изъясняются не вымышленными, а подлинными словами, запечатленными источниками. Лишь в некоторых случаях текст источников несколько адаптирован.

Алексей Николаевич Толстой , Анри Труайя , Николай Иванович Павленко , Светлана Бестужева , Светлана Игоревна Бестужева-Лада

История / Проза / Историческая проза / Классическая проза / Биографии и Мемуары
Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы