Крадії та інші твори

— Еге ж, — погодився Нед. — Там ото собачі й півнячі бої влаштовують. Але це нам ні до чого. Отой самий кінь уже змагався з нашим у перегонах із трьох забігів, п’ятдесят доларів забіг, переможцеві дістається все. Тільки то пусте, — сто п’ятдесят доларів, та й годі. Що ми виграємо, так це автомобіль.

— Себто як? — озвався Бун. — Як, у чорта, кінь цей допоможе тобі виграти автомобіль у чоловіка, що вже віддав тобі коня за нього?

— Бо він не вірить, що цей кінь здатен бігати. А то чого б, ви думаєте, обміняв він так дешево коня за автомобіль? Чого б він не лишив у себе коня й не виграв через нього автомобіль, коли йому така потреба, та й мав би їх обох — і коня, й машину?

— Ну? — мовив Бун. — То чого?

— Я ж тільки-но казав. Той посемський кінь уже двічі побив цього коня, бо ніхто не знав, як примусити його бігти. Тож, звісно, цей чоловік певний, що, як наш кінь не хотів бігти двічі, не побіжить і за третім разом. Тим-то нам треба лише поставити цього коня проти хазяїнового автомобіля. А цей чоловік охоче піде на заклад, бо, звісно, чого б йому не вернути собі коня, коли вже автомобіль у нього, та ще й коли нічим не ризикувати — тільки стань собі на фініші й чекай, поки кінь туди притьопає, а тоді бери його, прив’язуй до автомобіля і вертайся верхи до Мемфіса…

Тут уперше озвалася міс Реба.

— Боже! — промовила вона.

— Бо ж він не вірить, що я змушу цього коня бігти. Але коли тільки я не призабув свого ремества та не помилився ненароком, то він усе-таки приїде післязавтра до Посема пересвідчитись. І якщо ви не нашкребете досить грошви у цих паній, — це щоб він дужче розпалився і поставив у заклад автомобіль, — то краще вам, містере Буне, й на очі не показуватись хазяїнові Прісту. Я не такий відважний чоловік, щоб оце так просто повернути йому машину, та й годі. А цей кінь, може, вас і врятує. Бо, тільки-но я його побачив, як відразу пригадав…

— Ги, ги, ги, — глумливо й брутально перекривив його Бун. — Ти віддав хазяїнів автомобіль за коня, що не вміє бігати, а тепер збираєшся й коня віддати, коли я нашкребу тобі досить грошви на заклад…

— Дайте мені скінчити, — сказав Нед. Бун замовк. — Ви дасте мені скінчити?

— Кінчай, — мовив Бун. — Тільки не…

— …пригадав отого мула, що був колись у мене, — сказав Нед.

Тепер вони обидва змовкли, дивлячись один на одного, а ми всі приглядалися до них. Перегодом Нед мовив, лагідно й мало не мрійно:

— Ці панії не бачили того мула. Звісно, вони ж такі молоді, та й відси ж далеченько до Йокнапатофської округи. Шкода, що нема тут хазяїна чи містера Морі, ті б розповіли паніям про нього.

Я міг це зробити. Бо той мул був однією з наших родинних легенд. Сталося то, ще коли тато й Нед були юнаками, ще до того, як дідусь перебрався в місто з ферми Маккаслінів і став джефферсонівським банкіром. Одного дня, коли кузен Маккаслін (батько кузена Зека) кудись подався, Нед злучив добірну расову кобилу з віслюком. Коли вщухла спричинена цим буря і кобила ожеребилася, кузен Маккаслін примусив Неда відкупити у нього муленя і сплачувати йому тижнево по десять центів, які стягувано в Неда з платні. На це Недові пішло три роки, протягом яких його мул систематично побивав усіх мулів, що ставали з ним до перегонів в околі п’ятнадцяти чи двадцяти миль, а тоді почали приганяти мулів за сорок і п’ятдесят миль, — і він і їх усіх побивав.

Ти народився занадто пізно, щоб знатись на мулах і, отже, зрозуміти, яке разюче, яке приголомшливо важливе це повідомлення. Мул, що бодай раз промчить галопом півмилі в одному напрямку, вказаному вершником, стає легендою на цілу околицю; мул, що робить таке систематично й щоразу, — це неймовірний феномен. Бо на противагу коневі мул куди розумніший, щоб серце мало йому розриватись від гону за славою по багатомильовому кругу. За розумністю я, власне, ставлю мулів на друге місце після пацюків; далі за мулами йдуть коти, собаки й нарешті коні — це, звичайно, якщо виходити з мого визначення розумності, а саме: здатності давати собі раду з оточенням, тобто приймати це оточення, водночас зберігаючи принаймні частку особистої свободи.