Крадії та інші твори

Але не такий був Недів мул. Тато розповідав, що біг він, як кінь, проте без кінського гарячкового поспіху, без вистрибів і спотикань, без одчайдушно паморочливого чвалу. Він біг у перегонах, немов роботу виконував: на Недів доторк (чи голос, чи там ще який знак) він відразу набирав того темпу, що, згідно з власними його розрахунками, був найвідповідніший, і вже не змінював його до самого фінішу, аж поки Нед зупиняв його. І ніхто, навіть тато, — що був у Неда, ну, не жокеєм, а, скажімо, першим помічником і букмекером[39], — і той не знав, як Нед це робить. Природна річ, що легенда про це росла й більшала (не завдаючи при тому шкоди їхній стайні), — тобто про ті чари, які Нед відкрив чи винайшов, щоб примусити свого мула бігти так, як жоден інший мул не був здатний. Але вони — ми — ніколи того не дізналися, і ніхто інший не їздив верхи на тому мулі, навіть коли Недові почало прибувати літ і ваги, і так той мул і помер, ніким не переможений, маючи віку двадцять два роки; його могила (хтось із Едмондсів, напевно, вже показував її тобі) на фермі Маккаслінів.

Ось що мав на увазі Нед, і Бун знав про це, і Нед знав, що він знає. Вони втупились один в одного.

— Це не той мул, — сказав Бун. — Це кінь.

— Цей кінь має такого ж складу розум, що й той мул, — відказав Нед. — Не так його багато, як у мула, але розум такого ж складу…

Вони знов утупились один в одного. Тоді Бун сказав:

— Ходім глянемо на нього.

Мінні засвітила ліхтаря. Бун узяв його, й ми всі чорним ходом вийшли на ганок і зійшли на подвір’я, Мінні, міс Коррі й міс Реба також. Місяць підбився вище, і вже повиднішало. Кінь стояв, у дворі в кутку, прив’язаний до білої акації. Очі його блиснули й погасли; він хропів і нервово бив копитом.

— Ви, панії, зробіть таку ласку, трохи оступіться, — мовив Нед. — Він ще не звик до великої громади.

Ми зупинилися, Бун підніс угору ліхтаря. Очі в коня поблискували холодно й збуджено, коли Нед підходив ближче й промовляв до нього, аж поки Нед торкнувся його лопатки, погладив, усе ще промовляючи до нього, і нарешті вхопив повіддя.

— Тільки не бликайте так йому в очі ліхтарем, — звернувся він до Буна. — Лишень підійдіть та посвітіть краще, аби панії могли побачити коня, якщо хочуть. Коли я кажу коня, я маю на думці справжнього коня, а не тих шкап, що ви називаєте кіньми там, у Джефферсоні.

— Перестань патякати й виведи його так, щоб нам було видніше, — перебив Бун.

— Таж вам його видно, — відказав Нед. — Піднесіть лиш ліхтаря вище.

Одначе він таки вивів коня і трохи пройшовся з ним.

О, так, я й досі пам’ятаю його: триліток, на три чверті расовий (а то й більше — я не такий був знавець, щоб певніше сказати), каштановий холостун, невисокий, не мав навіть шістнадцяти п’ядей, зате з довгою шиєю для рівноваги, з міцними грудьми задля доброго ходу й великими стегнами, що свідчили про витривалість (а на думку Неда, Неда Маккасліна, ще й про серце та силу волі). Отож, мавши тільки одинадцять років, я подумав, здається, те самісіньке, що й Бун, як це виявилося через хвилину. Він подивився на коня, а тоді на Неда. Та коли він озвався, голос його був не чутніший за шепіт:

— Цей кінь…

— Стривай, — сказала міс Коррі. І слушно. Я й не помітив Отіса. Він відзначався ще одним: ти зауважував його за мить до того, коли вже було б запізно. Але це не те, що було в ньому лихого.

— О боже, й справді, — озвалася міс Реба. Кажу ж тобі, жінки — чудові. — Забирайся звідси! — наказала вона Отісові.

— Іди в дім, Отісе, — мовила міс Коррі.

— Та вже ж, — відказав Отіс. — Ходім, Лусьєсе.

— Ні, — сказала міс Коррі. — Тільки ти. Іди вже. Можеш іти нагору в свою кімнату.

— Ще зовсім рано, — огинався Отіс. — Я зовсім не хочу спати.

— Я не буду двічі казати, — знов озвалася міс Реба.

Бун почекав, поки Отіс зайде в дім. Ми теж почекали, а тоді Бун підніс високо ліхтаря, так що його світло падало в основному їм обом з Недом на обличчя, і промовив удруге безживним однотонним голосом:

— Цей кінь крадений.

— А хіба автомобіль ні? — пробурмотів Нед у відповідь таким самим голосом.

Так, чудові; голос міс Реби був не чутніший за Бунів і Недів, тільки жвавіший:

— Треба його спровадити в міста.

— Тим-то ж я й привів його сюди, — сказав Нед. — Ось я лиш повечеряю, і ми з ним рушимо до Посема.

— Та ти хоч уявляєш, як далеко до Посема, вже не кажучи, в який це бік? — здивувався Бун.

— А хіба це так важливо? — відказав Нед. — Коли хазяїн виїхав з міста, не забравши автомобіля з собою в кишені, то чи дуже ви клопотались, як далеко до Мемфіса?

Міс Реба зрушила з місця.

— Ходімо до хати. Чи може тут хтось його побачити? — звернулася вона до Неда.

— Ніхто, — відповів Нед. — Я ж не вчорашній, одразу стерігся.

Він знову прив’язав коня до дерева, й ми всі піднялися сходинками слідом за міс Ребою.