Крадії та інші твори

— До кухні, — мовила вона. — О цій порі вже починає сходитись товариство. — У кухні вона сказала Мінні: — Сідай у моїй кімнаті, звідти виходитимеш до дверей. Ключі ти віддала мені чи ні?.. Гаразд. Набір нікому не давай, хіба що кого знаєш. Гроші бери по змозі наперед. Подивись, хто вже є в домі. Коли хтось питатиме міс Коррі, скажи, що приїхав її приятель із Чікаго.

— А як хто з них не повірить, нехай обійде круг дому й постукає в двері з чорного ходу, — докинув Бун.

— На бога! — скрикнула міс Реба. — Ще не маєш досить клопоту? І коли тобі не подобається, що до Коррі ходять, то якого біса не викупиш її назавше, а тільки винаймаєш раз на півроку?

— Гаразд уже, гаразд, — втихомирювався Бун.

— І поглянь також, — де хто з дівчат, — додала міс Реба, звертаючись до Мінні.

— А за ним я сама подивлюсь, — озвалася міс Коррі.

— Накажи йому, щоб там і сидів, — мовила міс Реба. — Він уже наробив сьогодні біди з тими кіньми, на один день вистачить.

Міс Коррі вийшла. Міс Реба сама зачинила двері й зупинилась, дивлячись на Неда.

— То значить, до Пошема поведеш коня?

— Еге ж, — відказав Нед.

— А ти знаєш, як далеко до Пошема?

— А хіба це так важливо? — повторив Нед. — Мені не треба знати, як далеко до Посема. Що мені треба, так це Посем. Тим-то я й передумав вести його пішки, це може бути задалеко. Попервах я мізкував собі, що як ви тут знайомствами відаєте…

— Що це ти, в дідька, мені закидаєш?! — обурилася міс Реба. — Я веду дім, і прошу так і казати. А кому така назва не до шмиги, може вимітатись — і з парадного ходу, і з чорного.

— Це я до того, що у ваших паній є знайомства, — освідчив Нед. — І, може, хтось такий має верхового коня, чи робочого, чи мула, на якому я б міг поїхати, а Лусьєс верхи на цьому, і так би ми дісталися до Посема. Адже післязавтра нам доведеться в перегонах не тільки цілу милю пробігти, а ще й повторити це двічі, і принаймні два рази з трьох випередити того коня. Тим-то я й поведу його до Посема.

— Гаразд, — сказала міс Реба. — Вважай, що ти з цим конем уже в Пошемі. Тепер тобі треба лише перегонів.

— Мавши коня, всюди можна знайти кінські гони, — заявив Нед. — Єдине, що тоді треба, це щоб ви з конем дотягли до старту.

— А ти зможеш його примусити, щоб дотягнув?

— Авжеж, — відказав Нед.

— І зможеш примусити, щоб після цього він біг?

— Авжеж, — відказав Нед.

— Звідки ти знаєш, що зможеш?

— Я ж примусив того мула бігти, — відказав Нед.

— Якого мула? — запитала міс Реба. Ввійшла міс Коррі й зачинила за собою двері. — Добре зачини, — сказала міс Реба. Тоді знов до Неда: — Гаразд. Розкажи мені про ці перегони.

Нед подивився на неї, цілих чверть хвилини дивився. Розперезане свавільне зухвальство привілейованого спільника, з яким він ставився до Буна, дядьківське опікунство щодо мене цілком зникли з його постави.

— Ви кажете так, наче справді хочете всерйоз побалакати, — мовив Нед.

— Побачиш, — відказала міс Реба.

— Ну, то гаразд, — сказав Нед. — Один чоловік, теж білий багач, не знаю, як його на ім’я, але я можу знайти його… Такий кінь один на цілі десять… та що там, на цілі двадцять миль довкола Посема! Отже, той чоловік має другого такого породистого коня, що минулої зими двічі бігав проти нашого і двічі його побив. Той посемський кінь побив цього так прикро, що інший білий багач, хазяїн нашого коня, за другим разом заклався вдвічі більше. І програв, та ще й куди прикріше, ніж за першим заходом. Так що тепер, коли цей кінь вигулькне післязавтра в Посемі і ми виставимо його ще раз проти тамтешнього коня, то той посемський білий багач мало що радо пристане на перегони, а ще й пишатиметься і навіть гроші йому буде соромно брати.

— Гаразд, — мовила міс Реба. — Кажи далі.

— Оце й усе, — сказав Нед. — Я можу примусити цього коня бігти. Тільки про це ще ніхто не знає, опріч мене. Отож коли хто з вас, панії, хотів би трохи розважитись, то ми з Лусьєсом і містером Хогенбеком можемо ці ваші заклади взяти з собою.

— А той, у кого тепер автомобіль? — спитала міс Реба. — Він теж не знає, що ти можеш примусити цього коня бігти?

— Певно, що не знає.

— Тоді чого він не звільнив усіх від клопоту й не відпровадив тебе з конем до Пошема, коли йому треба самих лише перегонів, аби мати й коня, й автомобіль разом?

Запала тиша, вони обоє дивились одне на одного.

— То кажи ж, — мовила міс Реба. — Ти щось хочеш сказати. Як тебе звуть?

— Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі, — відповів Нед.

— Ну? — спитала міс Реба.

— Може, в нього не вистачить на це, — відказав Нед.

— Хай йому чорт! — втрутився Бун. — У нас теж не…

— Заткни рота! — гримнула міс Реба на Буна. А тоді до Неда: — Ти, здається, казав, що він багатий.

— Я кажу про того, з ким я помінявся.

— Він що, купив коня в того багача?

— Він його мав.

— І він дав тобі якогось папірця, коли ви мінялися?

— Я взяв коня.

— Ти неписьменний, так? — мовила міс Реба.

— Я взяв коня, — відказав Нед.

Міс Реба дивилась на нього.

— Ти взяв коня. Ти привів його до Пошема. Кажеш, ти знаєш спосіб, як примусити його бігти. Цим самим способом ти приставиш і автомобіль до Пошема?