Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Спроул потягнув сорочку через голову. Вона пристала до шкіри, і з-під неї виступив жовтий гній. Його рука роздулася до розміру стегна, стала неймовірно бридкого кольору, а у відкритій рані кишіли дрібні черви. Він запхав сорочку в яму, нахилився і напився.

Опівдні вони підійшли до перехрестя, якщо його можна так назвати. Ледве помітний слід від фургона йшов з півночі, перетинаючи їхню стежку, а далі прямував на південь. Вони зупинилися, роздивляючись навкруги у цій порожнечі у пошуках бодай найменшого натяку, куди іти далі. Спроул усівся там, де сліди перетнулися, і позирнув на малюка з глибоких западин у черепі, де засіли його очі. Він сказав, що не підніметься.

Отама озеро, сказав малюк.

Спроул навіть не глянув.

Воно мерехтіло вдалечині. Його береги побіліли від солі. Малюк пильно дивився то на озеро, то на дороги. Незабаром кивнув на південь. Думаю, цією їздять найчастіше.

Чудово, сказав Спроул. Тоді йди.

Як хочеш.

Спроул дивився йому вслід. Невдовзі підвівся і пішов за ним.

Пройшовши кілометри зо три, вони зупинилися перепочити, і Спроул сів, випроставши ноги і поклавши на коліна руки, а малюк присів навпочіпки трохи осторонь. Із запаленими очима, бородаті, брудні й обірвані.

Тобі не здається, що то грім? запитав Спроул.

Малюк підвів голову.

Слухай.

Малюк поглянув на небо, без жодної хмаринки, блідо-блакитне, за винятком сонця, що палало білою дірою.

Я чую його через землю, сказав Спроул.

Ніде нічого.

Слухай.

Малюк підвівся і роззирнувся. На північ рухалася хмаринка пилу. Він придивився. Вона не підіймалася і не відлітала.

То була бідка, яка незграбно торохтіла рівниною, і тягнув її маленький мул. Погонич, мабуть, заснув. Побачивши втікачів на своєму шляху, він пригальмував мула і почав розвертатися, і це йому таки вдалося, але малюк уже схопив недоуздок із сириці й, натягнувши його, зупинив тварину. Тут і Спроул пришкутильгав. Позаду з фургона визирнуло двійко дітлахів. Такі бліді від пилу, із таким білим волоссям і виснаженими обличчями, що вони скидалися на зіщулених гномиків. Побачивши перед собою малюка, погонич відскочив, а жінка поруч із ним пронизливо зацвірінчала, тицяючи у небосхил то в один бік, то в протилежний, але малюк підтягнувся і заліз у візок, а за ним і Спроул, після чого вони вмостилися на дошках, витріщившись на розпечену парусину над головою, а двійко голопуцьків забилося у куток і стріляло звідти чорними, як у мишенят, очима, фургон знову повернув на південь і з грюкотом і дзенькотом зірвався з місця.

З опори дуги на шворці звисав глиняний глечик з водою, малюк зняв його, напився і передав Спроулу. Потім знову взяв і допив залишки. Вони лежали на дні фургона серед старих шкур і просипаної солі і незабаром поснули.

У місто вони в’їхали вже в сутемряві. Прокинулися від того, що фургон перестало хитати. Малюк підвівся і визирнув. Глиняні вулиці освітлені зірками. Фургон стояв порожній. Мул посапував і бив копитом. Невдовзі з тіней виник погонич і завів мула провулком на подвір’я, там змусив мула задкувати, доки фургон не став уздовж стіни, тоді випріг тварину і кудись відвів.

Малюк лежав на похилому дні фургона. Уночі було холодно, і він, підібгавши коліна, вкрився шкурою, від якої тхнуло пліснявою і сечею, усю ніч малюк то засинав, то прокидався, усю ніч не замовкали собаки, а на світанку закричали півні, і він почув на дорозі кінський тупіт.

Щойно трохи розвиднілося, на нього почали сідати мухи. Вони лізли до обличчя, від чого малюк прокидався і відганяв їх. Невдовзі він сів.

Фургон стояв на порожньому подвір’ї з валькованими стінами, а поруч була халупа з очерету і глини. Навколо ходили кури, квоктали і рилися у землі. З халупи вийшов маленький хлопчик, стягнув штани і висрався на подвір’ї, піднявся і повернувся до будівлі. Малюк подивився на Спроула. Той лежав обличчям до стінки фургона. Ковдра вкривала його наполовину, і по ньому повзали мухи. Малюк нахилився, щоб його розтормошити. Спроул був холодний і задубілий. Мухи злетіли, а потім знову повсідалися.

Малюк стояв за фургоном і сцяв, коли раптом на подвір’я ускочили вояки. Вони схопили його і зв’язали за спиною руки, зазирнули до фургона, перекинулись між собою кількома фразами, а потім вивели малюка на вулицю.

Його привели до будівлі із саману і кинули до порожньої кімнати. Він усівся на підлозі, за вартового був хлопець з дикими очима і старим мушкетом. Незабаром вояки знову з’явилися і забрали його.

Його вели вузькими глиняними вуличками, і було чутно, як десь дедалі гучніше грають фанфари. Спочатку поруч бігли дітлахи, потім до них долучилися старі, і врешті-решт і ціла юрба смаглявих від засмаги селян, усі в білій бавовняній одежі, як персонал божевільні, жінки були з нарум’яненими червоною вохрою обличчями, вдягнені у темні rebozos[48], у деяких було видно груди, вони курили маленькі сигари. Юрба все збільшувалася, і конвоїри з фузеями на плечах сердито зиркали і гримали на тих, хто ліз, штовхаючись, наперед, так вони пройшли вздовж високої церковної стіни із саману і вийшли на площу.