Читаем Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході полностью

Ярмарок був у розпалі. Виступ мандрівної лікарської трупи[49], простацький цирк. Вони проминули клітки з міцної лози, забиті гадюками, величезними, лаймового кольору зміями з якихось південних широт, або вкритими бульбашками ящірками з чорними пащами, вологими від отрути. Високий і худий старий прокажений набирав з банки повні жмені стьожкових червів і викрикував назви ліків проти них, малюка і конвоїрів зусібіч затиснули нахабні аптекарі, і, пролізши крізь юрбу гендлярів і жебраків, вони зрештою дійшли до столика, на якому стояв бутель з чистим мескалем. У цій посудині плавала людська голова, волосся звивалося у рідині, очі на блідому обличчі були закочені під лоба.

Малюка виштовхали наперед, волаючи та жестикулюючи. Mire, mire[50], вигукував конвой, тицяючи пальцями. Він стояв перед бутлем, конвоїри вимагали, щоб малюк уважно роздивився, і задля цього постійно нахиляли посудину, щоб голова повернулася до нього обличчям. Голова належала капітану Вайту. Ще нещодавно він воював з язичниками. Малюк дивився у потоплені невидющі очі колишнього командира. Він озирнувся на селян, на вояків, усі дивилися на нього, малюк сплюнув і витер губи. Він мені ніхто, сказав малюк.


* * *


Його з трьома іншими вцілілими після походу обідранцями помістили у старий кам’яний кораль. Приголомшені, вони сиділи попід стіною, мружилися або тинялися по периметру засохлими рівчаками, що лишилися від копит мулів і коней, блювали і срали, а дітлахи тюкали з парапету.

Малюк зійшовся з худим хлопцем з Джорджії. Я гибів, як пес, розповідав хлопець. Перелякався, що вмру, а потім, що не вмру.

Я бачив вершника на капітанському коні там, у горах, сказав малюк.

Ага, сказав хлопець з Джорджії. Вони його вбили, і Кларка, і того іншого, ніколи не знав, як його звуть. Ми прибуваємо до міста, і вже наступного дня вони кидають нас до calabozo[51], і цей самий сучий син заявляється туди з конвоїрами, регочуть, п’ють, грають у карти, він і його jefe[52], на капітанського коня і його пістолети. Гадаю, голову капітана ти зобачив.

Зобачив.

Найгірше, що я за все життя зобачав.

Її, мабуть, замаринували вже давним-давно. Якби і мою замаринували, було б справедливо. Через те, що злигався з таким дурнем.

Упродовж дня вони переходили від стіни до стіни, ховаючись від сонця. Хлопець з Джорджії розповів йому, що задубілі мертві тіла його побратимів виставлені на базарних прилавках, щоб усі дивилися. А в калюжі валяється безголове тіло капітана, напівз’їдене свинями. Він витягнув ногу і п’ятою видовбав у землі зручну ямку. Вони вирішують, як відправити нас до Чіуауа, сказав він.

Звідки знаєш?

Так кажуть. Я не знаю.

Хто так казав?

Морячок отама. Він троха знає мову.

Малюк позирнув на чоловіка, про якого говорили. Похитав головою і сухо сплюнув.

Увесь день дітлахи зграйкою пташок сиділи на стінах і почергово спостерігали за ними, тицяли пальцями і щось белькотіли. Вони підкрадалися по парапету і намагалися висцятися на тих, хто спав у тіні, але в’язні були напоготові. Хтось вигадав жбурляти камінці, але малюк підібрав із землі каменюку завбільшки з яйце і чітко влучив у хлопчину, той майнув зі стіни донизу, навіть не скрикнувши, було чутно лише глухий звук від падіння по той бік.

Оце так ти натворив, сказав хлопець з Джорджії.

Малюк поглянув на нього.

Зараз заявляться сюди з батогами, навіть не знаю, з чим іще.

Малюк сплюнув. Ніхто не прийде, нас не частуватимуть батогами.

Справді, ніхто не прийшов. Якась жінка принесла їм миски з бобами та підгорілі тортильї на тарілці з необпаленої глини. Вона дещо нервувалася й усміхалася до них, а потім крадькома передала їм з-під хустки солодощі, а на дні мисок вони знайшли шматочки м’яса з її столу.

Три дні по тому їх посадили на маленьких зачуханих мулів і, як і передбачалося, відправили до столиці.


* * *


Вони їхали п’ять діб пустелею, горами і запилюженими пуебло[53], де місцеві збиралися на них подивитися. На конвоїрів у розмаїтих заношених мундирах, на в’язнів у лахмітті. Їм видали ковдри, і, сидячи вночі навпочіпки біля пустельного багаття, чорні від засмаги, кістляві, закутані в ці серапе[54], вони скидалися на найсправжнісіньких наймитів Божих. Вояки взагалі не розмовляли англійською і передавали свої вимоги бурчанням або жестами. Озброєні вони були хто чим і страшенно боялися індіанців. Вони робили самокрутки із кукурудзяного листя, сиділи мовчки біля вогнища і дослухалися до ночі. А коли і розмовляли, ті розмови були про злих духів або якусь ще гіршу нечисту силу, і завжди, почувши з темряви чийсь голос або крик, вони приписували його потойбічному звіру. La gente dice que el coyote es un brujo. Muchas veces el brujo es un coyote.

Y los indios también. Muchas veces llaman como los coyotes.

Y qué es eso?

Nada.

Un tecolote. Nada mas.

Quizás[55].

Перейти на страницу:

Похожие книги