Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Вони крадькома спостерігали за наглядачем, який вештався поруч, заклавши за спину руки і насунувши на очі кашкет. Малюк сплюнув.

Я його першим зобачив, сказав Тоудвайн.

Кого зобачив?

Сам знаєш кого. Отого Міднозубого.

Малюк позирнув услід постаті, що походжала неподалік.

Найбільше переймаюся тим, щоб з ним нічого не сталося. Щодня молюся Господу, щоб оберігав його.

Як думаєш вибиратися з цієї сраки, у яку встряв?

Виберемося. Це тобі не cárcel[58].

Що таке cárcel?

Виправний будинок штату. Там є старожили, що потрапили туди ще в двадцятих.

Малюк дивився на собак.

Незабаром охоронець повернувся, по дорозі буцаючи п’яти тих, хто поснув. Той, що молодший, тримав escopeta напоготові, наче ці заковані й обірвані злочинці могли вчинити якийсь там заколот. Vamonos, vamonos[59], вигукував він. В’язні підвелися і почовгали на осоння. Залунав дзвіночок, і вулицею заторохтів екіпаж. Вони стали на узбіччі й поскидали головні убори. Попереду йшов прапороносець із дзвіночком, а за ним екіпаж. З намальованим збоку оком, запряжений чотирма мулами, він проводжав когось в останню путь. Позаду накульгував товстий священник з образом. Охоронці пробіглися серед в’язнів, зриваючи капелюхи з новачків і пхаючи убори тим у безбожні руки.

Коли екіпаж проїхав, вони наділи капелюхи і рушили далі. Собаки стояли хвіст до хвоста. Трохи поодаль сиділи ще дві собаки, і шкіра звисала з їхніх кістлявих боків, просто собачі скелети, обтягнуті витертими шкурами, вони спостерігали спочатку за спарованими псами, а потім — за в’язнями, які віддалялися вулицею під дзвін кайданів. Усі фігури злегка мерехтіли від спеки, ці форми життя, як дуже зменшені дива. Груба подібність, що постала з чуток, коли самі речі вже стерлися з пам’яті.

* * *

Малюк примостився на нари між Тоудвайном і ще одним кентукійцем, ветераном війни. Той повернувся по свою темнооку коханку, яку покинув два роки тому, коли загін Доніфана тримав курс на схід на Сальтільйо, й офіцерам доводилося відганяти сотні юнок, перевдягнених у хлопців, що юрбою переслідували армію. Тепер на вулиці, у кайданах, самотній і надзвичайно невибагливий, він досі видивлявся її поверх голів містян, а вночі розповідав їм про роки на заході, добродушний воїн, мовчазний чолов’яга. Він був під Мієром[60], де бій тривав, доки керамічними водостоками, жолобами і стічними трубами з azoteas[61] галонами не хлинула кров, він розповів, як розліталися на друзки від пострілів крихкі іспанські дзвони і як він сидів попід стіною, простягнувши свою розтрощену ногу на бруківку, дослухаючись до співу куль, що переріс у дивовижну тишу, а потім у цій тиші почав посилюватися глухий гуркіт, що він спочатку мав було за грім, та з-за рогу вилетіло гарматне ядро і, гримаючи, прокотилося повз нього далі дорогою, як норовлива миска, а потім зникло з поля зору. Він розповів, як вони взяли місто Чіуауа, загін нерегулярної армії, вояки в дранті і спідньому, як підстрибували на траві, наче сонце, що впало з неба, ядра з чистої міді, і навіть коні навчилися відступати вбік або пропускати їх поміж ніг, як міські панянки виїжджали на пагорб у колясі і влаштовували пікніки, спостерігаючи за битвою, і як уночі, сидячи біля багаття, вони чули на рівнині стогони смертельно поранених і бачили, як у світлі ліхтаря між ними рухаються поховальні дроги, наче труна з чистилища.

Міцні горішки, сказав ветеран, але воювати не вміють. Б’ються до останнього. Можливо, чули плітки, що їх знаходили прикутими до гарматних лафетів, передків тощо, якщо й так, я ніколи не бачив. Ми вибрали отама з гармат порох. Підірвали ворота. Люди там скидалися на облізлих щурів. Біліших за тих мексиканців ніде не побачиш. Попадали ниць і давай цілувати нам ноги та все таке. Старий Білл, він узяв їх усіх і відпустив. Дідько, він не знав, на що вони здатні. Наказав не красти й усе. Звісно, вони крали все, що погано лежало. Дали двом батогів, вони сконали, а наступного дня ще ватага надумала втекти, захопивши мулів, тут уже Біллові терпець урвався, і він повісив тих дурнів. Від чого ті, звісно, теж сконали. Та я ніколи не думав, що сам опинюся на їхньому місці.

Вони сиділи, схрестивши ноги, і їли руками з глиняних мисок у світлі свічки. Малюк звів очі. Тицьнув пальцем у миску.

Що це? запитав він.

Першокласне бичаче м’ясо, синку. Із кориди. Таке буває лише ввечері в неділю.

Ти б ото жував краще. Не показуй, що слабшаєш.

І він жував. Жував і розповідав про сутичку з команчами, а вони теж жували, слухали і кивали.

На щастя, мене оминула ця доля, сказав ветеран. Ох, і жорстокі сучі діти. Знаю одного хлопця з Льяно, біля голландського поселення, так вони його впіймали, забрали коня й усе таке. Відпустили, кажуть, іди. Він приповз до Фредеріксбурґа рачки через шість діб, у чому мати народила, і знаєте, що вони зробили? Зрізали м’ясо з підошов.

Тоудвайн захитав головою. А тоді показав на ветерана. Дідощур, той їх знає, сказав він малюку. Бився з ними. Так я кажу, Дідо?