Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Відповідь та сама, сказав суддя. Якби Бог хотів втрутитися в процес виродження людства, чи не зробив би він цього вже давним-давно? Друже, вовки проводять добір серед самих себе. Яка ще істота могла б це зробити? А хіба людський рід не став ще більшим хижаком? Світ має рости, квітнути й помирати, але людських справ не меншає, а зеніт їхнього втілення вже віщує настання ночі. Людський дух виснажується на піку своїх досягнень. Його меридіан — це і сутінки, і вечір його дня. Людина любить ігри? Хай грає, але робить ставки. Оці руїни, що їх ви бачите, дивують дикі племена, як гадаєте, це станеться знову? Ага. А потім знову. З іншими людьми, з іншими синами.

Суддя роззирнувся. Він сидів біля вогнища у самих штанях, обхопивши долонями коліна. Замість очей у нього були порожні щілини. Ніхто в загоні не знав, що означає ця поза, але, сидячи так, він настільки скидався на ікону, що вони з обережності дуже стримано перемовлялися між собою, наче не хотіли будити те, що тихо спало.

* * *

Наступного вечора, під’їжджаючи до західного краю каньйону, вони втратили мула. Він легко котився по стіні каньйону, і вміст саков безшумно вибухав у гарячому сухому повітрі, а мул падав крізь сонячне світло й тіні, перевертаючись у тій самотній пустці, доки не зник у холодному синьому просторі, який назавжди стер його з пам’яті кожної живої істоти. Ґлентон сидів на коні й уважно вдивлявся в адамантову глибину. З далеких скель унизу піднявся ворон, він кружляв і каркав. У різкому світлі контури прямовисної скелі видавалися дивними, і вершники на цьому виступі навіть самим собі здавалися дуже маленькими. Ґлентон швидко глянув угору, начебто треба було щось перевірити в бездоганному порцеляновому небі, а тоді стиснув коня п’ятами, і вони рушили далі.

Перетинаючи наступними днями високе плоскогір’я, вони натрапили на вигорілі ями, де індіанці варили мескаль, а ще проїхали через химерні ліси агави — алое чи столітника — з величезними квітучими стеблами, які здіймалися метрів на десять у пустельному повітрі. Щоразу на світанку, сідлаючи коней, в пошуках диму вони дивилися на бліді гори на півночі та заході. Дарма. Розвідники вирушали рано, зникаючи в темряві ще до сходу сонця, і поверталися вже вночі, вираховуючи місце табору у цьому пустищі без координат за найслабшим світлом зірок чи навіть у цілковитій темряві, коли загін сидів серед скель без вогню і хліба, а товариського духу між ними було не більше, ніж у смугастих мавп. Вони сиділи мовчки, їли сире м’ясо тварин, що їх делавари вполювали з лука на рівнині, а тоді спали серед кісток. Місяць у формі цитрусової дольки зійшов над чорними силуетами гір, затьмаривши зірки на сході, на сусідньому хребті вітер ворушив білі квіти юки, а з якогось долішнього світу вночі прилетіли кажани і зависли на шкіряних крилах, як темні сатанинські колібрі, щоб живитися з вуст цих квітів. Далі біля хребта, трохи вище, на виступі пісковику, навпочіпки сидів блідий голий суддя. Він підняв руку, і кажани збентежено розлетілися, а тоді він опустив її і сів, як раніше, тож незабаром вони знову прилетіли підживитися.

* * *

Ґлентон не мав наміру повертатися. Його розрахунки щодо ворога враховували всі суперечності. Він говорив про засідки. Навіть він, попри всю свою пихатість, не думав, що загін із дев’ятнадцяти осіб вибавить територію площею шістнадцять тисяч квадратних кілометрів від усіх живих людей. За два дні розвідники повернулися опівдні й доповіли, що знайшли покинуте поселення апачів, однак Ґлентон поїхав туди не одразу. Вони отаборилися на плоскогір’ї і, розклавши обманливі вогнища, усю ніч пролежали з гвинтівками в руках на цьому кам’яному пустирищі. Уранці наздогнали коней і спустилися в дику долину, де стояли хижі з трави та лишилися сліди багать, на яких готували їжу. Злізли з коней і рушили далі між хижами, тендітними спорудами з бур’янів і молодих дерев, встромлених у землю і зігнутих угорі, зверху на них накидали шматки шкіри або старі ковдри. Кістки й скалки кременю і кварциту були розкидані по землі, ще вони знайшли уламки глечиків, старі кошики, розбиті кам’яні ступи, розколоті і висохлі мескитові стручки, солом’яну дитячу ляльку, розтрощену простацьку скрипку з однією струною й обривок намиста з висушеного насіння дині.

Двері халуп були їм по пояс і виходили на схід, і лише в небагатьох приміщеннях можна було стояти. Останню хижу, куди ввійшли Ґлентон і Девід Браун, захищав великий злий пес. Браун вихопив з-за пояса пістолет, але Ґлентон його зупинив. Він став на одне коліно і заговорив до тварини. Собака притиснувся до дальньої стінки хогана[145], вишкіривши ікла, хитаючи головою туди-сюди і притискаючи вуха.

Він тебе вкусить, сказав Браун.

Принеси шматок в’яленого м’яса.

Ґлентон присів, розмовляючи із собакою. Пес спостерігав за ним.

Ти не приручиш цього сучого сина, зауважив Браун.

Я можу приручити будь-кого, хто їсть. Неси шматок м’яса.

Коли Браун повернувся з в’ялениною, пес тривожно озирався. А коли вони вирушили з каньйону на захід, біг, злегка накульгуючи, біля ніг Ґлентонового коня.