Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Вони пішли старою кам’яною стежкою через високий перевал, і мули лізли по прискалках, як козли. Ґлентон вів свого коня, гукаючи до інших, та темрява їх усе ж наздогнала, і, коли їх огорнула ніч, вони тяглися вздовж розлому на стіні неширокої ущелини. Сиплячи прокляттями, Ґлентон вів їх угору крізь найгустішу пітьму, але дорога ставала такою вузькою, а ґрунт під ногами був такий підступний, що їм довелося зупинитися. Делавари пішли назад пішки, кинувши своїх коней у проході, і Ґлентон погрожував їх застрелити, якщо на загін нападуть у цьому місці.

Ніч для кожного минула між ногами його коня, що стояв між прямовисною стіною та прямовисною прірвою. Ґлентон сидів на чолі колони, виклавши перед собою всю зброю. Він спостерігав за собакою. Уранці вони встали і рушили далі, а зустрівшись на вершині перевалу з розвідниками на конях, знову відправили тих уперед. Того дня вони без упину їхали по горах, і якщо Ґлентон і спав, цього ніхто не помітив.

Делавари вважали, що в поселенні не було людей днів десять, і гіленьо поступово покидали його групками. Слідів не залишилося. Загін їхав по горах вервечкою. Розвідники не поверталися вже два дні. На третій день вони прискакали до табору на ледь живих конях. Уранці вони бачили вогнища на тонкій синій лінії плоскогір’я за вісімдесят кілометрів на південь.

XII

Через кордон — Бурі — Лід і блискавка — Убиті золотошукачі — Азимут — Рандеву — Військові ради — Різанина гіленьо — Смерть Хуана Міґеля — Мертві в озері — Ватажок — Дитина апачів — У пустелі — Нічні багаття — El virote[146] — Операція — Суддя знімає скальп — Un hacendado[147] — Ґальєґо — Ciudad de Chihuahua[148].

Наступні два тижні вони їхали вночі і не розкладали багаття. Вони позбивали підкови у коней і заповнили глиною дірки від цвяхів, ті, у кого ще був тютюн, жували і плювали його в підсумки, а спали всі в печерах і на голому камінні. Вони проводили коней своїми слідами там, де спішилися, закопували фекалії, як коти, і майже не розмовляли. Перетинаючи вночі ці безплідні гравійні рифи, вони видавалися якимись віддаленими і нематеріальними. Як варта, що приречена переживати давнє прокляття. Щось, про що у темряві здогадуєшся зі скрипу шкіри і брязкоту металу.

Вони перерізали горла в’ючним тваринам, м’ясо порізали на смужки, пов’ялили, розділивши між собою, і помандрували далі під відлогою диких гір широкою содовою рівниною, куди долинав бездощовий грім з півдня і де виднілися натяки на світло. У світлі майже повного місяця кінь і вершник видавалися прив’язаними до власної тіні на сніжно-блакитній землі, і з кожним спалахом блискавки, коли буря наближалася, ці тотожні форми зводилися за ними із жахливою надмірністю, наче третій ракурс їхньої присутності, чорним шаленством прибитий до голої тверді. Вони їхали далі. Вони їхали, як люди, які мали мету ще до свого народження, як кровні спадкоємці одного наказу, настійного і задавненого. Бо хоча кожен був замкнений у собі, разом вони становили незнане до того поєднання, і в їхній колективній душі були пустки, майже такі ж незаповнені, як білі області на старих мапах, де живуть чудовиська та немає жодної форми відомого світу, окрім, імовірно, вітрів.

Вони перетнули Дель-Норте і попрямували на південь у ще більш ворожу землю. Цілий день вони сиділи навпочіпки, як сови, у тіні скупої акації і придивлялися до варива світу. Смерчова курява стовпом стояла на обрії, як дим від далеких багать, але навколо не було жодної живої душі. Вони поглянули на сонце на його цирковій арені і в сутінках, коли небо на заході зробилося кривавим, і вирушили далі прохололою рівниною. Біля пустельної криниці злізли з коней і напилися разом із ними, щелепа до щелепи, а потім знову сіли верхи і поїхали далі. Маленькі пустельні вовки дзявкотіли в темряві, а собака Ґлентона біг під черевом коня, ніби чітко прошиваючи своїми лапами сліди поміж його копит.

Тієї ночі з бездоганного неба несподівано випав град, коні сахалися і стогнали, а люди, спішившись, сиділи на землі, тримаючи сідла над головами, градини стрибали на пісок, наче маленькі прозорі яйця, створені алхіміком з пустельної темряви. Коли ж вони нарешті посідлали своїх коней і поїхали далі, ще багато кілометрів під ними була крижана бруківка, а над краєм світу зійшов провідний місяць, схожий на око сліпого кота. Вночі вони проминули вогні поселення на рівнині, але не відхилилися від курсу.

Ближче до ранку вони побачили на горизонті пожежі. Ґлентон відправив делаварів на розвідку. Вранішня зоря вже блідо палала на сході. Делавари повернулися й присіли разом із Ґлентоном, суддею і братами Браунами, розмовляючи й жестикулюючи, а потім усі сіли на своїх коней і поїхали далі.