Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Стариган запропонував провести його у дорогу і підказати, куди повернути на роздоріжжі, адже в цій частині світу важко знайти дорожні знаки.

Ідучи, вони розмовляли про життя у дикому місці, де таких людей бачиш хіба раз, а потім уже ніколи їх не зустрічаєш, і незабаром вони підійшли до роздоріжжя, де мандрівник подякував старигану за те, що той так далеко його провів, вони розійшлися, і незнайомець пішов своєю дорогою. Однак лимар вочевидь не витримав розлуки, тож покликав молодика і наздогнав його, щоб ще трохи з ним пройтися. І так незабаром вони підійшли до густого темного лісу, крізь який вела дорога, і на тому місці стариган убив мандрівника. Він вдарив його каменем, забрав його одяг, забрав годинник і гроші й поховав у неглибокій могилі при дорозі. А потім пішов додому.

По дорозі він розірвав на собі сорочку і порізав себе кременем, а дружині розповів, що на них напали розбійники й убили юного мандрівника, а йому вдалося втекти. Жінка плакала, а згодом попросила відвести її до того місця, там зірвала диких первоцвітів, яких вдосталь росло навкруги, поклала квіти на каміння і потім багато разів поверталася туди, поки не постаріла.

Лимар дожив до того часу, коли його син подорослішав, і більше нікого не кривдив. На смертному одрі він покликав сина і зізнався у скоєному. Син сказав, що пробачить йому, якщо має так вчинити, а стариган відповів, що так, саме це, а тоді помер.

Але хлопець не засмутився, бо заздрив мерцю, а тому, покинувши батьківський дім, знайшов те місце, відкинув каміння, викопав кістки та розкидав їх по лісу й лише тоді пішов. Пішов на захід і сам став убивцею людей.

Старенька тоді ще була жива і нічого не знала про те, що сталося, тому думала, що дикі звірі вирили кістки й розкидали їх по лісу. Може, вона знайшла й не всі, але поклала знайдене у могилу, засипала землею та камінням і приносила туди квіти, як і раніше. І вже дуже старою вона розповідала людям, що там похований її син, і, може, тоді так воно і було.

Тоді суддя звів очі й усміхнувся. Спочатку панувала тиша, а потім усі почали одночасно кричати й заперечувати.

Він був не лимарем, а шевцем, і з нього зняли всі звинувачення, вигукнув один.

А інший кричав: він ніколи не жив у дикій місцевості, у нього була майстерня в самісінькому центрі Камберленда, що в Меріленді.

Та вони і знати не могли, звідки ті кістки. А стара була божевільна, це всі знали.

У тій труні лежав мій брат, танцюрист-менестрель[144] із Цинциннаті, що в Огайо, а застрелили його через жінку.

І далі лунали різні протести, поки суддя не підняв руки на знак тиші. Зачекайте, сказав він. У цієї оповідки є доповнення. Мандрівника, з кістками якого ми вже познайомилися, чекала наречена, і в утробі вона носила його сина. Тепер цей син був у кепському становищі, бо існування його батька в цьому світі стало історією, в якої були різні версії ще до того, як дитина прийшла у наш світ. Усе своє життя він несе перед собою ідол досконалості, але не може його досягнути. Мертвий батько позбавив сина спадщини. Бо син має право на смерть батька і радше успадковує її, ніж майно. Він ніколи не дізнається про ті підлі дрібниці, які загартували цю людину за життя. Він ніколи не побачить, як його батько бореться з дурницями, які сам і створив. Ні. Свідчення про успадкований ним світ фальшиві. Він стоїть пригнічений перед замерзлим богом і ніколи не знайде свого шляху.

Правда однієї людини, сказав суддя, є правдою багатьох. Людей, які раніше жили тут, називали «анасазі». «Древні». Вони покинули ці краї, гнані посухою, хворобами чи мандрівними бандами мародерів, пішли багато століть тому, й про них нічого не пам’ятають. Вони — чутки та привиди цієї землі, і їх дуже шанують. Знаряддя праці, мистецтво, будівлі — за цим їх судять пізніші народи. Але їм однаково нема за що вхопитися. Древні зникли, як фантоми, і дикуни тепер блукають цими каньйонами під звуки їхнього стародавнього сміху. Вони зіщулилися у темряві у своїх неоковирних хатинах, прислухаючись до страху, що сочиться зі скель. Будь-який рух від вищого порядку до нижчого позначений руїнами, таємницями й осадом безіменного гніву. Отак. Ось мертві батьки. Їхній дух поховано у камені. Він лежить на цій землі всією тією вагою і повсюдністю. Бо той, хто будує собі прихисток із гілок і шкур, поєднує свій дух зі спільною долею всіх створінь і зі слабким криком повернеться назад у первісну багнюку. А той, хто будує з каменю, прагне змінити лад всесвіту, і так і було з цими каменярами, хай би якою простацькою видавалася нам їхня робота.

Ніхто не відповів. Суддя сидів напівголий і спітнілий, хоча ніч була прохолодна. Невдовзі колишній священник Тобін звів очі.

Мене вражає, сказав він, що ті обидва сини перебувають в однаково невигідному становищі. Тож як виховувати дитину?

Замолоду, відповів суддя, дітей треба кидати в яму з дикими собаками. Щоб вони самі могли з правильних підказок зрозуміти, за якими з трьох дверей не ховаються дикі леви. Їх треба змусити бігати голими пустелею, поки…

Почекай, перебив його Тобін. Я ж питаю абсолютно серйозно.