Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Вони заходили все далі в гори, і дорога вела через високі соснові ліси, де поміж дерев віяли вітри і було чути самотні крики птахів. Непідковані мули йшли звивистою стежкою по сухій траві та хвої. У глибоких ярах на північних схилах блакитніли вузькі смуги старого снігу. Вершники їхали зигзагами через одинокий осиковий гай, де на мокрій чорній доріжці лежало опале листя, мов дрібні золоті кружальця. Вони мерехтіли, як мільйони блискіток, у блідих лісових коридорах, і Ґлентон узяв одне кружальце, покрутив у руці, як дрібне віяло, тримаючи за стеблинку, а потім відпустив, усвідомлюючи його досконалість. Вони пройшли крізь вузьку ущелину, повну вкритого інеєм листя, і на заході сонця перетнули високу сідловину, де дикі голуби злітали за вітром, пірнали в щілину в скелі у метрі над землею, шалено віражуючи між мустангів, і падали в синю безодню внизу. Вершники в’їхали в темний ялиновий ліс, і маленькі іспанські мустанги вдихали розріджене повітря, а в сутінках, коли кінь Ґлентона перелазив через повалену колоду, худий білявий ведмідь підвівся із мочарів в іншому кінці ялинника й задивився на людей тьмяними свинячими очима.

Кінь став дибки, Ґлентон вчепився в його шию й вихопив пістолет. Позаду нього був один із делаварів, чий кінь почав задкувати, і вершник намагався повернути його, б’ючи тварину по голові стиснутим кулаком, а безмежно вражений ведмідь повернув до них свою збентежену довгу морду, з його пащі із закривавленими іклами звисав огидний шматок м’яса. Ґлентон вистрілив. Куля влучила ведмедю в груди, і він із дивним стогоном нахилився вперед, схопив делавара і стягнув його з коня. Поки тварина оберталася, Ґлентон знову вистрілив у її густе кучеряве хутро на плечі, а чоловік, що звисав з ведмежої пащі, дивився на всіх, притиснувши щоку і щелепу до звірини й обіймаючи її за шию рукою, ніби показуючи так зухвалу прихильність, ніби якийсь божевільний перебіжчик. Ліс був сповнений бедламу криків і гучних ударів чоловіків, які змушували верескливих коней підкоритися. Ґлентон звів пістолет утретє, і ведмідь крутнувся з індіанцем у пащі, що звисав, наче лялька, перемахнув над ними морем закривавленого медового волосся, смородом падла і власним землистим запахом. Звук пострілу ще лунав над людьми, і маленьке металеве ядро, пронизуючи повітря на шляху до далеких клубків матерії, безшумно полетіло над ними на захід. Пролунало кілька пострілів з гвинтівок, але звір неймовірно швидко страшними стрибками кинувся геть із заручником і зник серед потемнілих дерев.

Три дні делавари вистежували ведмедя, поки загін ішов далі. Першого дня вони йшли кривавим слідом до місця, де істота зупинилася відпочити і де в неї припинилася кровотеча з ран, наступного дня у високоліссі побачили сліди здобичі, яку тягнули лісовою підстілкою, а третього дня змогли побачити лише ледь помітні сліди на високому кам’янистому плоскогір’ї, а далі — геть нічого. Вишукували до темряви, а потім заснули на голих валунах, а наступного ранку встали й роздивилися дику кам’яну землю, яка простягалася на північ. Ведмідь поцупив їхнього одноплемінника, наче якийсь легендарний казковий звір, і земля проковтнула їх обох без надії на викуп чи відтермінування. Вони знайшли своїх коней і повернули назад. Крім вітру, усе було незворушним у цій високій дикій місцевості. Вони не розмовляли. Вони були людьми іншого часу, хоч і мали християнські імена, та, як і їхні батьки, провели своє життя в дикій місцевості. Вони навчилися воювати на війні, покоління за поколінням їхали через континент все далі від східного узбережжя, від попелища Ґнаденгюттена[140] до прерій і кривавих земель на заході. Якщо щось і було таємницею в цьому світі, то не його кордони, бо світ був нескінченний і безмежний, населений ще страшнішими створіннями, людьми іншого кольору шкіри й істотами, яких людина ще не бачила, та все ж не було в світі нічого чужішого для них, ніж їхні власні серця, хай які там є звірі у тій дикій природі.

Вони вийшли на слід загону вранці наступного дня і ще до вечора наздогнали його. Кінь загубленого воїна стояв осідланий у caballado, як його і залишили, тож вони зняли мішки, розділили майно між собою і більше ніколи не називали імені того чоловіка. Увечері суддя прийшов до вогню, сів з ними, розпитав, намалював мапу на землі і роздивився її. Потім підвівся, затоптав її черевиками, і вранці вони їхали, як і раніше.

Тепер дорога пролягала серед карликових дубів і падубів, де на кам’янистому ґрунті стояли чорні дерева, закорінені в шви на схилах. Вони їхали крізь осоння і високу траву, а пізно вдень дісталися до ескарпу, який здавався кінцем відомого світу. Під ними у тьмяному світлі жевріли рівнини Сан-Аґустина, що простягалися на північний схід, де земля плинула вниз довгою кривою, німотна під хмарищами диму з підземних покладів вугілля, що горіли там тисячу років. Коні обережно ступали біля краю, а вершники постійно позирали на цю давню голу землю.