Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

А суддя, він просто дивився на той мертвий конус, що стирчав посеред пустелі, як великий шанкр. Ми йшли похмурі, як сови, і коли він обернувся та побачив наші обличчя, засміявся. Біля підніжжя гори ми потягнули жереб, а потім відправили вперед двох з кіньми. Я спостерігав, як вони йдуть. Один із них сьогодні сидить біля цього вогню, і я бачив, як він вів коней через ті шлакові землі, як приречений.

Але ми ж не приречені, так я вважав. Коли я звів очі, він, суддя, уже дерся схилом, перебираючи ногами і руками, з мішком за плечима і гвинтівкою, яку тримав, як альпеншток. Тож ми всі пішли за ним. Не пройшли й половини, як побачили на рівнині дикунів. Полізли далі. Я думав, що в найгіршому разі радше кинемося в той казан, аніж дамо тим бісам нас узяти. Ми дерлися дедалі вище, і, здається, був полудень, коли досягли вершини. Справу зроблено. Дикуни кілометрів за шістнадцять унизу. Я озирнувся на наших, і, певна річ, виглядали вони не дуже. Втратили гідність. У них у всіх добрі душі, були і є, і мені було важко на них дивитися, я подумав, що суддя посланий до нас як прокляття. Та все ж він довів, що я помилявся. Тоді — так. А тепер я знову розгублений.

Попри свої розміри, він першим досяг краю конуса, стояв там і дивився, наче прийшов помилуватися краєвидом. А тоді сів і почав шкрябати ножем скелю. Один за одним ми туди дісталися, а він сидів спиною до зяючої діри й відколював шматки каменю і наказав нам робити те саме. Це була самородна сірка. Безліч сірки по всьому краю цього казана, тут і там виблискували маленькі яскраво-жовті пластівці кремнезему, але здебільшого то був чистий сірчаний цвіт. Ми відколювали її й рубали ножами, поки не мали десь кіло, а потім суддя взяв торбини й, знайшовши затишне місце серед каміння, висипав туди деревне вугілля й нітер, розмішав рукою й додав у суміш сірку.

Я подумав, а що як доведеться додати до цього власної крові, як у масонів, але ми цього не робили. Він вимішував усе руками, поки дикуни і далі сунули до нас через рівнину, а коли я обернувся, суддя, той великий безволосий незграба, підвівся, вийняв прутня і почав мочиться на суміш, люто заливаючи її сечею, а тоді, піднявши руку, закликав нас робити те саме.

А ми вже і так були напівбожевільні. Тож усі вишикувалися. Делавари та решта. Усі, крім Ґлентона, бо той просто витріщався. Ми витягнули наші члени й взялися до роботи, а суддя стояв на колінах і м’яв ту масу голими руками, сеча бризкала навсібіч, і він кричав на нас, щоб ми мочились, мочились, люди, мочіться заради спасіння ваших душ, бо хіба ж ви не бачите отама червоношкірих, він усе сміявся, коли це казав, і замішував ту велику гидоту, схожу на огидне чорне тісто, місиво, яке тхнуло самим дияволом, і не суддя, а той клятий кондитер доклав до того рук, і от суддя дістає ножа, ріже оте все і розкладає його з південного боку, тоненько мастить скелі лезом, мружачись на сонце одним оком, сам вимазаний чорним, він тхне сечею й сіркою, посміхається і розмахує ножем із дивовижною майстерністю, наче робить таке щодня. Закінчивши, він відкинувся назад, витер руки об груди та, як і ми всі, подивився на дикунів.

Тоді вони вже дісталися лавового поля, і в них був слідопит, який шукав наші сліди на тій голій скелі й задкував з кожного глухого кута, а тоді кликав своїх. Не знаю, що він там шукав. Може, чув наш сморід. Невдовзі ми почули, як вони розмовляють унизу. А потім нас побачили.

І лише Бог, слава Йому у вишніх, знає, що вони думали. Вони розійшлися по лаві, один вказав рукою, і всі звели очі горі. Їх наче блискавкою вдарило. Побачити одинадцять людей, які сидять на найвищому краю цього випаленого атола, як скажені птахи. Вони почали радитися, а ми дивилися, чи не відправлять когось по коней, але цього не зробили. Жадібність взяла верх, і вони рушили до гори, деручись по лаві, бо кожен хотів бути першим.

Гадаю, у нас залишилася година. Ми спостерігали за дикунами і спостерігали, як сохне на скелях огидна суміш, зроблена суддею, і спостерігали за хмарою, що пливла до сонця. Один за одним ми перестали дивитися на скелі і дикунів, бо хмара таки прямувала просто на сонце і мала б зависнути там на добру годину, і це буде наша остання година. А суддя сидів і писав у своїй книжечці, а коли, як і всі, побачив хмару, відклав той зошит і дивився разом з нами. Ніхто не сказав ні слова.

Не було що проклинати, не було кому молитися, ми тільки дивилися. А хмара затулила лише куточок сонця та й посунула далі, і тінь на нас так і не впала, суддя дістав свій гросбух і взявся писати, як і раніше. Я дивився на нього. А потім я трохи зліз і помацав шматок суміші. Вона пашіла. Я пройшов уздовж краю і побачив, що дикуни лізли зусібіч, бо на тому голому гравійному схилі не було кращих і гірших шляхів. Я шукав якісь валуни, що їх можна кинути в них, але там було лише каміння завбільшки з кулак, дрібний гравій і пласти скельних уламків. Я глянув на Ґлентона: він саме дивився на суддю і скидалося на те, що з’їхав з глузду.