Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Всевишній, Всевишній. Колишній священник похитав головою. Він глянув крізь вогонь на суддю. На ту велику безволосу прояву. І не подумаєш, що він може перетанцювати самого диявола, еге? Боже, який же він танцюрист, цього йому точно не бракує. А скрипка. Він найкращий скрипаль, якого я чув, та й край. Найкращий. Він легко знаходить стежку, стріляє з гвинтівки, їздить верхи, вистежує оленя. Він об’їздив увесь світ. Він сидів з губернатором до світанку, у Парижі він це, а в Лондоні те, і то п’ятьма мовами, багато б віддав, щоб це почути. Губернатор і сам учений муж, але ж суддя…

Колишній священник знову похитав головою. Чи, може, Господь так показує, що він мало покладається на вчених? Бо що означає те вчення для того, хто все знає? Він має надзвичайну любов до звичайної людини, а його божественна мудрість живе в найменшій істоті, тому, може, голос Всевишнього говорить найповніше в тих, хто проживає свої дні у мовчанні.

Він дивився на малюка.

Хай на те буде його воля, продовжував Тобін, Бог говорить у найменших створіннях.

Малюк подумав, що колишній священник говорить про птахів чи плазунів, але той, спостерігаючи за ним і злегка нахиливши голову, сказав: І жодного не омине той голос.

Малюк плюнув у вогонь і схилився над своїм заняттям.

Не чую ніякого голосу, відповів він.

Коли він замовчить, ти зрозумієш, що чув його все життя.

Правда?

Ага.

Малюк перевернув ремінь на коліні. Колишній священник спостерігав за ним.

Уночі, вів далі Тобін, коли коні пасуться, а загін спить, хто слухає, як вони пасуться?

Ніхто, бо ти сам сказав, що всі сплять.

Ага. А як вони перестануть пастися, хто прокинеться?

Усі.

Ага, підтвердив Тобін. Усі.

Малюк звів на нього очі. А суддя? Той голос і до нього говорить?

Суддя, повторив Тобін. Але далі нічого не відповів.

Я вже бачив його, сказав хлопець. В Накоґдочесі.

Колишній священник усміхнувся. Усі в загоні кажуть, що вже десь зустрічали цього чорнодушного поганця.

Тобін потер бороду тильним боком долоні. Він урятував нас усіх, маю це визнати. Коли ми зійшли до річки Літтл-Колорадо, у нас не лишилося і пів кіла пороху на весь загін. Та яке пів кіло. Заледве якась дрібка. І він сидів там на камені посеред найбільшої пустелі, яку тільки побачиш. Він присів на ту скелю, наче чекав на екіпаж. Браун думав, що то міраж. А міг і застрелити, якби мав чим.

Як це ви залишилися без пороху?

Усе вистріляли в дикунів. Ховалися в печері дев’ять днів, втратили багато коней. Нас було тридцять вісім, коли ми покинули Чіуауа, а коли суддя знайшов нас, залишилося чотирнадцять. Смертельно втомилися, ніби загнані звірі. Всяк і кожен знав, що рано чи пізно нас у цьому Богом забутому краю заженуть в ущелину, чи якийсь глухий кут, чи навіть на купу каміння, а то і буде наш останній пост із ненабитими гвинтівками. Суддя. Диявол має віддати йому належне.

Малюк тримав в одній руці шиття, а в другій шило і дивився на колишнього священника.

Ми були на рівнині всю ніч і більшу частину наступного дня. Делавари постійно зупинялися й притулялися вухом до землі, щоб прислухатися. Втекти нікуди, ніде сховатися. Я не знаю, що вони намагалися почути. Ми знали, що ці кляті чорнопикі були десь там, і, як на мене, то вже забагато інформації, більше не треба. То був наш останній світанок. Ми всі озиралися, не скажу, як далеко можна було бачити. Двадцять п’ять, тридцять кілометрів.

А потім майже на меридіані того дня ми знайшли суддю, який сидів на тій каменюці посеред пустині. Та й жодного іншого каменю там не було. Ірвінґ сказав, що суддя, ймовірно, притягнув його із собою. Я сказав, що це межовий камінь, щоб відмежувати його в цій пустці. Він мав таку ж гвинтівку, як і зараз, усю оздоблену нейзильбером, з латинською назвою, яку він наказав вивести срібним дротом під щокою на прикладі: Et In Arcadia Ego[133]. Тобто про те, що вона смертельна. Доволі часто свою зброю називають. Я чув про «Солодкі Губки» і «Слухай гробниці» та різноманітні жіночі імена. Але це перший і єдиний раз мені трапляється напис із класики.

Тож там він і сидів. Без коня. Зовсім один, схрестивши ноги, а коли ми під’їхали, усміхнувся. Ніби чекав на нас. Мав стару полотняну дорожню сумку й старе вовняне пальто, перекинуте через плече. А в сумці зберігав кілька пістолетів і пристойну колекцію злитків, срібних і золотих. Але в нього навіть фляги не було. Це було як… Я не знаю, як він туди потрапив. Він сказав, що їхав з валкою фургонів, але відстав від них, щоб пройтися на самоті.