Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

У сутінках вони зупинилися і розклали багаття, щоб засмажити оленів. Їх оповила беззоряна ніч. На півночі вони бачили, як на невидимих хребтах похмуро палахкотіли інші червоні вогнища. Вони поїли й рушили далі, не загасивши багаття, і коли вони їхали в гори, вогонь, здавалося, міняв місце розташування, мить — тут, мить — там, віддаляючись або незбагненно рухаючись паралельно з ними. Наче ignis fatuus[128], який запізніло спалахував позаду на дорозі, і всі його бачили, але ніхто не казав про нього ані слова. Бо оманлива воля, явлена в світляних об’єктах, так само може виявитися в ретроспективі і, обхитрувавши вже пройдений шлях, направляти людей до облудної долі.

Тієї ночі, проїжджаючи через плато, вони побачили, як до них наближається така ж група вершників — із темряви її вихоплювали переривчасті спалахи сухих блискавок на півночі. Ґлентон спинився і притримав коня, за ним і загін вчинив так само. Мовчазні вершники їхали далі. Коли вони були за сотню метрів, теж зупинилися, і всі мовчки обдумували зустріч.

Хто ви такі? крикнув Ґлентон.

Amigos, somos amigos[129].

Кожен загін рахував кількість людей в іншому.

De dónde viene?[130] вигукували незнайомці.

A dónde va?[131] крикнув у відповідь суддя.

Це були ciboleros з півночі з в’ючними кіньми, навантаженими сушеним м’ясом. Одягнені в шкури, зшиті сухожиллями тварин, вони сиділи верхи як ті, хто рідко злазить з коня. У руках вони стискали піки, якими вбивали бізонів на рівнинах, а їхню зброю прикрашали китиці з пір’я та клаптики фарбованої тканини, в одних були луки, в інших — старі фузеї, із дул яких стирчали затички із такими ж китицями. Сухе м’ясо тримали загорнутим у шкури, і, за винятком кількох зі зброєю, вони не були знайомі з атрибутами цивілізації, як найнеотесаніші дикуни в цих краях.

Вони почали розмову в сідлі, і ciboleros запалили сигарки та сказали, що їдуть на ринок у Месілью. Американці могли виміняти в них трохи м’яса, але не мали рівноцінних товарів, та й бажання обмінюватися було їм чуже. Тож обидві групи розділилися на тій опівнічній рівнині, і кожна пішла туди, звідки прибула друга, нескінченно ідучи, як і годиться всім мандрівникам, там, де вже пройшли інші.

X

Тобін — Сутичка на Літтл-Колорадо — Катабасис — Звідки взявся вчений муж — Ґлентон і суддя — Новий курс — Суддя та кажани — Гуано — Дезертири — Селітра та деревне вугілля — Лавове поле — Відбитки копит — Вулкан — Сірка — Матриця — Винищення індіанців.

У наступні дні всі сліди гіленьо[132] зникли, і загін заходив дедалі глибше в гори. Вони мовчки стояли, згорбившись, біля вогнища з блідого, як кістка, високогірного плáвника, і полум’я никало під поривами нічного вітру, що здіймався кам’яними ущелинами. Малюк сидів, схрестивши ноги, і шилом, позиченим у колишнього священника Тобіна, ладнав ремінь, а безрясний спостерігав за його роботою.

Ти точно робив це раніше, сказав він.

Малюк витер носа об засмальцьований рукав і перекинув ремінь через коліно. Сам ні, відповів він.

Ну, ти маєш хист. Більший, ніж у мене. Бог несправедливо розподіляє свої дари.

Малюк подивився на нього і знову схилився над працею.

Так і є, продовжив колишній священник. Просто роззирнись. Роздивися суддю.

Я вже його роздивився.

Може, він тобі і не до вподоби, твоє право. Але цей чоловік — майстер на всі штуки. Ніколи не бачив, щоб якесь завдання було йому не до снаги.

Хлопчина простягнув крізь отвір змащену жиром нитку і туго її затягнув.

Він і нідерландською говорить, сказав колишній священник.

Нідерландською?

Ага.

Малюк глянув на Тобіна й знову схилився над шиттям.

Говорить, сам чув. Ми наздогнали гурт божевільних паломників у Льяно, і їхній ватажок-стариган заговорив було нідерландською, наче ми були в нідерландській провінції, а суддя йому щось їхньою і відповів. Ґлентон ледь з коня не впав. Ми і не підозрювали, що він говорить нідерландською. Запитали, де ж він навчився, і знаєш, що той відповів?

Що?

Сказав, що від одного голландця.

Колишній священник сплюнув. Я і від десятка голландців не навчився б. А ти?

Малюк похитав головою.

Ні, сказав Тобін. Всевишній відміряє та роздає дари свої на власний розсуд. Та й рахує не по всій правді, і, закладаюся, він і сам перший це визнає, коли його просто у вічі те спитати.

Хто визнає?