Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Ми нічого не просили робити.

Добре, відповів Ірвінґ. Тому що тут уже нічого не зробиш.

Він дивився на них. Брудні, обдерті, напівбожевільні. Уночі вони шукали дрова й воду на арройо та їли мертвого мула, який лежав вительбушений і смердючий у найдальшому кутку двору. Спочатку вони попросили віскі, а потім тютюн. У них було тільки два коня, одного з них у пустелі вкусила змія, і він тепер стояв на подвір’ї з надзвичайно розпухлою, гротескною головою, як міфічна ідеація коня в аттичній трагедії. Його вкусили за ніс, і тепер з безформної голови у страшній агонії випиналися очі, він, стогнучи, хитко підійшов до прив’язаних коней загону, вихляючи довгою деформованою мордою і пускаючи слину, крізь здавлену трахею виривалися хрипи. Шкіра на храпах тріснула, і крізь рожеву білизну проступала кістка, а маленькі вуха скидалися на клаптики паперу, запхнуті в кудлатий буханець тіста. Побачивши його, американські коні заюрбилися і почали відходити вздовж стіни, а він наосліп слідував за ними. Шквал ударів, брикання, і скакуни закружляли подвір’ям. Рябий жеребчик одного з делаварів відірвався від ремуди[126], двічі брикнув того коня, а потім повернувся і вп’явся зубами в його шию. З пащі скаженого коня вихопився стогін, що змусив чоловіків підійти до дверей.

Чому б вам його не застрелити? запитав Ірвінґ.

Швидше здохне, швидше смердітиме, відповіли йому.

Ірвінґ сплюнув. Хочете його з’їсти, хоч його змія вкусила?

Вони ззирнулися. Вони не знали.

Ірвінґ похитав головою і вийшов на вулицю. Ґлентон і суддя дивилися на сквотерів, а ті дивилися на підлогу. Кілька балок звисали зі стелі, бруд і сміття вкривали підлогу. Вранішнє сонце вже скоса зазирнуло в цю спустошену споруду, і Ґлентон побачив хлопчика років дванадцяти, мексиканця чи метиса, який сидів навпочіпки в кутку. На ньому були лише старі calzones і сандалії з необробленої шкіри. Він поглянув на Ґлентона з якоюсь наляканою зухвалістю.

Що це за дитина? запитав суддя.

Вони знизали плечима і відвели очі.

Ґлентон сплюнув і похитав головою.

Вони виставили на azotea арту, розсідлали коней і відправили їх пастися, а суддя підійшов до одного з в’ючаків, спорожнив кошики й пішов оглядати споруди. Опівдні він уже сидів на подвір’ї й молотком розбивав грудки руди, польовий шпат, багатий мідянцем, і місцеві самородки, з органічних нашарувань яких він мав на меті дізнатися якісь новини про походження землі, про що і розповів у принагідній лекції з геології невеликому зібранню, яке кивало і спльовувало. Декілька чоловіків хотіли було навести слова з Біблії, бажаючи заперечити його думки про віковічний лад, що його суддя виводив із хаосу, та висловлюючи інші блюзнірські припущення. Суддя всміхнувся.

Книги брешуть, сказав він.

Бог не бреше.

Ні, погодився суддя. Він не бреше. І ось його слова.

Він підняв шматок каменю.

Бог говорить камінням і деревами, кістками створінь.

Обірвані сквотери кивали один одному й незабаром визнали правоту цього вченого мужа в усіх його міркуваннях, і суддя заохочував їх, доки вони не стали ревними прозелітами нового ладу, а вже тоді посміявся з їхньої дурості.

Того вечора основна частина загону лягла спати на сухому глиняному подвір’ї під зірками. Але вдосвіта дощ загнав їх у приміщення, де вони скрутилися в темних брудних кімнатках уздовж південної стіни. На підлозі в конторі горів вогонь, і дим виривався крізь дірявий дах, а Ґлентон, суддя та їхні помічники сиділи навколо полум’я і курили люльки, поки сквотери стояли осторонь, жуючи подарований тютюн і спльовуючи на стіну. Хлопчик-метис спостерігав за ними чорними очима. Із заходу, з низьких темних пагорбів, долинало вовче виття, яке у сквотерів викликало підозру, а мисливців змушувало всміхатися один одному. У таку галасливу ніч, коли линув шакалячий дзявкіт койотів і пугукання сов, виття старого вовка було єдиним звуком, якому вони могли надати належної форми, самотній lobo, певно, із сивою мордою, що звисає, як маріонетка, з місяця, і клацає довгою пащею.

Уночі похолодніло, налетів вітер і дощ, і незабаром увесь дикий звіринець цього краю замовк. Кінь просунув мокру голову у двері, Ґлентон подивився на нього й заговорив, а тварина підвела голову, зморщила губи й подалася у дощ і ніч.