Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Ґлентон підвівся. Чоловіки розійшлися. Ніхто не прохопився жодним словом. Коли вони на світанку лагодилися в дорогу, безголовий труп і далі сидів собі, наче вдягнений у саму сорочку вбитий анахорет з босими ногами у попелі. Хтось забрав його револьвер, але чоботи стояли там, де він їх залишив. Загін рушив далі. Вони не проїхали і години рівниною, як на них напали апачі.

IX

Ambuscado[120] — Мертвий апачі — Порожнистий ґрунт — Гіпсове озеро — Trebillones[121] — Сніжна сліпота коней — Повернення делаварів — Затвердження заповіту — Диліжанс-привид — Мідні копанки — Сквотери — Укушена змією коняка — Суддя про геологічні свідчення — Мертвий хлопчик — Про паралакс і хибні вказівки щодо минущого — Ciboleros[122].

Вони саме перетинали західний край плаї[123], коли Ґлентон зупинив коня. Він повернувся, зіпершись рукою на деревину задньої луки, і поглянув на схід, де над горами, голими і плямистими, наче загидженими мухами, щойно зійшло сонце. Перед ними лежала гладенька плая без жодної стежки, а гори на своїх блакитних острівцях ніби стояли в цій пустці без підніжжя, схожі на плавучі храми.

Сидячи верхи, Тоудвайн з малюком, як і решта, задивилися на це спустіння. Удалечині плая виблискувала сріблястими брижами, які здійняв вітер на поверхні холодного моря, зниклого тисячі років тому.

Наче зграя хортів, сказав Тоудвайн.

Як на мене, наче гуси.

Раптом Баткет та один з делаварів повернули коней, шмагаючи їх і щось вигукуючи. Загін розвернувся, змішався і помчав вервечкою по дну озера до тонкої щітки кущів, які окреслювали берег. Чоловіки стрибали з коней і одразу стриножили їх заготовленими петлями. Коли тварини були надійно стриножені, а люди попадали на землю під кущами креозоту із зарядженою зброєю, удалечині рівною поверхнею витяглася тоненька смужка вершників з луками, яка тремтіла і вигиналася у спекотному повітрі. Вони зникали у променях сонця один за одним, а потім знову з’являлися, чорні на тлі світла, випірнали з того зниклого моря, як спалені привиди, а їхні коні копитами збивали примарну піну, вони то зникали на сонці чи на тлі озера, то мерехтіли, то зливалися, то відокремлювалися знову, то збільшувалися у розмірі в різних вимірах як уособлення чогось моторошного, то починали об’єднуватися, і над ними у продірявленому світанком небі з’явилася диявольська подоба їхніх рядів, незміряних і перевернутих, ноги їхніх коней, надзвичайно видовжені, важко наступали на високі тонкі хмари, і ці антивоїни, завиваючись, звисали зі своїх коней, величезні і химерні, і їхні пронизливі дикі крики неслися над цією пласкою безплідною рівниною, наче крики душ, що прорвалися крізь пропущені петлі у хитросплетінні речей у світ, що розкинувся під небом.

Вони повернуть праворуч! крикнув Ґлентон, і щойно він це сказав, вершники так і зробили, аби було зручніше тримати лук. Стріли зринали в блакить, сяючи на сонці оперенням, а потім раптово пришвидшувалися і летіли зі слабким свистом, немов дикі качки. Пролунав перший постріл з гвинтівки.

Малюк лежав долічерева, тримаючи обіруч великий револьвер «Вокер», стріляючи повільно й обережно, ніби вже робив усе це уві сні. Воїни проскакали на відстані десь тридцять метрів, сорок-п’ятдесят вершників, вибралися на край озера і почали розсипатися на зімкнені площини жару, тихо розпадатися і зникати.

Загін лежав під креозотом, перезаряджаючи зброю. Один мустанг лежав на піску, рівно дихаючи, а інші напрочуд терпляче зносили стріли, і далі стоячи на місці. Тейт і Док Ірвінґ відійшли, щоб їх оглянути. Решта загону ж спостерігала за плаєм.

З укриття вийшла трійця, Тоудвайн, Ґлентон і суддя. Вони підібрали короткий нарізний мушкет, обтягнутий сирицею, з прикладом, оббитим мідними цвяшками, що утворювали різні візерунки. Суддя кинув погляд на північ уздовж блідого берега сухого озера, куди втекли язичники. Він передав гвинтівку Тоудвайну, і вони пішли далі.