Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Уранці ні.

Суддя роздивлявся його.

Чорт, вилаявся Тоудвайн. Я припустив, що ти знаєш, що він утік. Він начебто не такий малий, щоб не помітити його відсутності.

Суддя позирнув на малюка. Потім знову на Тоудвайна. Потім підвівся і пішов.

Уранці зникло двоє делаварів. Загін поїхав далі. Опівдні вони почали сходити до межигір’я. Шлях пролягав крізь заріст дикої лаванди і сизої юки під вершинами Анімас. Над вервечкою вершників здійнялася тінь орла на височенних скелястих вежах, і вони кинулися видивлятися його у ламкій і незаплямованій блакиті. Проїхавши крізь підлісок з однохвойних сосен і кущового дуба, вони перетнули межигір’я, поросле високим сосняком, і рушили далі гірською стежкою.

Увечері вибралися на високогірне плато, де на північ розгортався чудовий краєвид. На заході сонце сідало, гинучи у вогні, і звідти тягнулася вгору нескінченна колона дрібних пустельних кажанів, а на північ по всьому мерехтливому периметру світу накочувалися димом далеких армій клуби пилюги. У довгих синіх сутінках лежали чіткі складки гір, схожих на зіжмаканий вощаний папір, у який загортають м’ясо, десь посередині відсвічувало глазур’ю дно висохлого озера, наче місячне Море Дощів, і табуни оленів в останніх присмерках поспішали рівниною на північ, де панували голодні вовки, чий колір зливався з пустельним покровом.

Ґлентон спинив коня і довго споглядав цю панораму. Вітер на плато шмагав поодинокий сухостій, і той деренчав, наче земля досі відлунювала піками і списами давніх сутичок, які назавжди лишилися незаписаними. Неспокій ширився всім небом, ніч швидко впала на звечорілий край, і лише сірі пташки пурхали, тихо скрикуючи, навздогін сонцю. Ґлентон злегка підштовхнув коня. Він зник, а за ним зникли й інші, намагаючись, попри труднощі, знищити темряву.

Того вечора вони отаборилися на рівнині біля підніжжя осипища, і саме там сталося напророчене вбивство. Білий Джексон добряче перебрав у Ханосі і впродовж двох днів їхав крізь гори похмурий і з почервонілими очима. Скуйовджений і без чобіт, він сидів проти вогню, цмулячи з фляжки аґуардьєнте[119], оточений товаришами, вовчим завиванням і нічним провидінням. Так він сидів собі, коли підійшов чорношкірий, кинув на землю чапрак зі шкіри бізона, усівся на нього і розкурив люльку.

У таборі розклали два багаття, і не було жодних правил, явних чи неявних, кому де сидіти. Та коли білий Джексон позирнув на інше вогнище і помітив, що делавари, Джон Макґілл і новачки вечеряли там, він вилаявся крізь зуби і махнув рукою в їхній бік, запропонувавши чорному Джексону звідси забиратися.

Тут, поза межами закону, всі домовленості були ненадійні. Чорношкірий звів на нього очі від своєї люльки. У деяких чоловіків навколо багаття очі відбивали вогонь, скидаючись на розпечені вуглинки у черепі, в інших ні, а от очі чорношкірого були наче довжелезні коридори, якими голу затяту ніч переправляли від того, що лишилося позаду, до того, що чекало попереду. У нашому загоні кожен може сидіти там, де йому зручно, відповів він.

Білий мотнув головою — одне око напівзаплющене, губа відвисла. Його пояс з револьвером лежав скручений на землі. Він дістав його, витягнув пістолет і звів курок. Четверо чоловіків підвелися і відійшли від багаття.

Ти хочеш мене застрелити? запитав чорношкірий.

Якщо не забереш свою чорну дупу від цього багаття, я відправлю твій труп на кладовище.

Чорний Джексон поглянув туди, де сидів Ґлентон. Той дивився на нього. Він вставив люльку до рота, підвівся, підняв чапрак і засунув під пахву.

Це твоє останнє слово?

Останнє, як суд Божий.

Чорношкірий ще раз позирнув через багаття на Ґлентона, а потім зник у темряві. Білий поставив револьвер на запобіжник і поклав його на землю перед собою. Двоє з тих, що відходили, повернулися до багаття та зніяковіло стали поруч. Джексон сидів, схрестивши ноги. Одна рука на стегні, а друга з тонкою чорною сигарилою на коліні. Найближче до нього сидів Тобін, і, коли з темряви вийшов чорношкірий, тримаючи обіруч «бові», наче знаряддя якогось ритуалу, той почав похапцем зводитися на ноги. Білий Джексон звів на чорношкірого сп’янілі очі, чорний Джексон зробив крок уперед і одним змахом відтяв йому голову.

Темна кров шугнула з оцупка шиї двома товстими мотузами та двома тоненькими змійками, які, вигнувшись, зашипіли у вогні. Голова з виряченими очима покотилася ліворуч і зупинилася біля ніг колишнього священника. Тобін відсмикнув ногу, підхопився і позадкував. Вогонь задимів, почорнів, угору здійнялася сіра хмара диму, а колоноподібні дуги крові поступово вщухли, і лише у шиї щось ще тихенько булькало, наче вариво, а потім стихло і воно. Джексон сидів, як і раніше, лише без голови, наскрізь просякнутий кров’ю, із сигарилою між пальців, нахилившись до темного задимленого грота у полум’ї, куди згинуло його життя.