Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

На пісочному намиві лежав мрець. Лише у шкіряних чоботах і широких мексиканських штанях. Чоботи з гострими носаками, як баскіни[124], підошви з парфлешу і високі халяви, закасані до колін і зав’язані. Пісок у намиві був темний від крові. Вони стояли на безвітряній спеці на краю сухого озера, і Ґлентон перевернув мерця горілиць кінчиком чобота. Усі побачили розмальоване обличчя, до очного яблука прилипнув пісок, пісок був і на згірклому лої, яким було вимащено торс. Над нижнім ребром було видно отвір від кулі з гвинтівки Тоудвайна. Мрець мав довге чорне волосся, тьмяне від пилу, яким бігли кілька поквапливих вошей. На щоках мазки білої фарби, якісь намальовані шеврони над носом і темно-червоні фігури під очима та на підборідді. Це був стариган із загоєною раною від піки трохи вище тазової кістки та шрамом від шаблі на лівій щоці аж до кутика ока. Шрами прикрашали витатуйовані малюнки, невиразні, певно, через вік, але не подібні на інші в цій пустелі.

Суддя став навколішки, ножем перерізав ремінь на бойовій сумці зі шкіри пуми і висипав її вміст на пісок. Там був козирок з воронячого крила, чотки з фруктового насіння, кілька рушничних кременів і жменя свинцевих куль. А ще нирковий камінець, або ж «скажений камінь», з нутрощів якоїсь звірини, його суддя вже оглянув уважно, а потім поклав собі до кишені. Решту майна він розрівняв долонею, начебто хотів з нього щось вичитати. Потім ножем розрізав на мерці штани. Біля темних геніталій висів шкіряний мішок, його суддя відрізав і теж надійно сховав у кишені куртки. Насамкінець схопив темні пасма, змахнув з них пісок і зняв скальп. Потім вони підвелися і повернулися до загону, лишивши мерця спостерігати висхлими очима за лиховісним наступом сонця.

Вони їхали цілий день блідою пустовщиною, деінде порослою лободою і просом. Увечері дотяглися до порожнистої землі, яка так різко відлунювала під копитами коней, що вони ступали і просувалися бочком, закочуючи очі, як циркові тварини, а вночі, коли тварини вляглися, всі і кожен чули глухий гуркіт каміння, яке падало десь далеко під ними в жахливу темряву світового лона.

Наступного дня вони перетнули озеро, вкрите таким дрібним гіпсом, що мустанги не лишали на ньому слідів. Вершники намастили паленою кісткою під очима, а деякі затінили очі і своїм коням. Сонце, відбиваючись від поверхні улоговини, обпікало обличчя знизу, а тінь коня з вершником ніби вимальовувалася на дрібному білому порошку барвою найчистішого індиго. Далеко на півночі пустелі здіймалася, хитаючись і свердлячи землю, смерчова клубочнява, а дехто казав, що чув, як подорожніх зносило вгору у цих безглуздих закрутах, як дервішів, щоб потім знову кинути в пустелю, певно, аби ті, переламані і закривавлені, спостерігали, як те, що їх знищило, крениться вперед, наче п’яний джин, і знову розчиняється в стихії, яка її і породила. Із того вихору не мовив жоден голос, і подорожній, лежачи зі зламаними кістками, міг кричати й лютувати у своїй муці, але лютувати на що? І якщо висохлу і зчорнілу оболонку його таки знайдуть у пісках прийдешні мандрівники, хто ж виявить знаряддя його загину?

Тієї ночі вони сиділи біля багаття, наче привиди зі вкритими пилом бородами та в припорошеному вбранні, захоплені, піролатрійні. Вогнище згасло, і вуглинки розносило рівниною, а пісок усю ніч плазував у темряві, як ватага вошей на марші. Уночі деякі коні почали іржати, і на світанку кількох довелося застрелити, бо вони просто збожеволіли від снігової сліпоти. Коли вони вирушили далі, під мексиканцем Макґіллом був уже третій кінь за ці дні. Він не зміг затінити очі мустангу, на якому виїжджав із сухого озера, бо бракувало намордника, щоб начепити на того, а нинішній його кінь був ще дикіший, тоді як у caballado[125] лишалося тільки три тварини.

Опівдні, коли вони полуднували біля мінерального джерела, два делавари, які зникли після Ханоса, наздогнали їх. З ними був кінь ветерана, досі із сідлом. Ґлентон підійшов до тварини, взяв повіддя і повів коня до багаття, потім дістав із піхов рушницю і передав її Девіду Брауну, нарешті переглянув вміст торби, прив’язаної до задньої луки сідла, і почав кидати мізерне майно ветерана у полум’я. Він розстебнув попругу, розв’язав решту спорядження і купою кинув у вогонь: ковдри, сідло, все, — і від жирної вовни та шкіри здійнявся огидний сірий дим.

Потім вони поїхали далі. Рушили на північ, і два дні делавари тлумачили сліди диму на далеких вершинах, а потім дим зник і більше не з’являвся. Коли вони заїхали на пагорби, натрапили на припорошений старий диліжанс, запряжений шістьма кіньми, які паслися на сухій траві в западині посеред голих скель.