Квітка Цісик

Нацистська окупація Галичини принесла нові випробування для родини Василя Лева. Після закриття університету той втрачає роботу і разом із сім’єю змушений був переїхати у сільську місцевість. Коли стало зрозумілим, що нацистський режим зазнає поразки і у Галичині от-от «запанують совєти», родина вирушає спочатку до Польщі, а згодом — у Чехословаччину, щоб дістатись уже до Відня. Але і там довго не затримались, переїхали до Нідеркронштерна. Іванна, вже тепер Цісик, розпрощалася із мамою, з Василем Левом та братом Володимиром, (мали надію, що вирвуться з того пекла, в якому опинились). Василь Лев з дружиною та сином вирішили затриматися й не вирушати далі. Хтось подав надію, що у Відень ось-ось увійдуть американські війська.

Натомість, поблукавши світами, Іванна та Володимир Цісики разом з братом Володимира — Зеноном (який також працював скрипалем в Львівському міському театрі під час нацистської окупації), повернулися до родини Левів. Урешті неймовірними зусиллями їм вдається досягти американської зони у містечку Графендобрасі, де вони потрапляють під опіку окремих організацій від Організації Об’єднаних Націй (там і застали звістку про капітуляцію Німеччини). Із грудня 1946 до квітня 1949 року родина Василя Лева перебувала в Міттенвальді (неподалік Мюнхена) у таборі «Ді Пі», де розгортається діяльність Українського Вільного університету.

Після війни на території Австрії та Німеччини опинилося понад 200 тисяч українців. Отже, баварський уряд легалізував діяльність університету на своїй території у 1950 році. Василь Лев всю свою енергію і сили доклав на те, щоб відновити університет. Сім’я проживала в Міттенвальді. Робота з відновлення університету велась у Мюнхені. Майже кожного дня він їздив туди і назад. Настав 1949 рік. Від Кокольських, знайомих із США, надійшла заява про так зване спонсорство. Воно гарантувало, забезпечення родині Левів матеріального та фінансового утримання — але при переїзді до США. Отак і вирушили до Америки — рано-вранці 28 травня 1949 року. Перші два тижні мешкали у Кокольських — Надії та Миколи, які ще 1947 року емігрували до США. Там зазнали перших емігрантських випробуваннь (прибирали ночами в банку, працювали у столярній майстерні). Згодом йому разом з дружиною Софією, викладачем хімії і фізики, таки вдалося повернутись до наукової та викладацької діяльності.

1958 року Василь та Софія Леви вже стають професорами Мерівуд-Коледжу неподалік м. Скрентона в Пенсильванії. Софія стає професором математики та хімії, а Василь Лев — професором німецької і російської мови та історії. Відтоді і аж до смерті у 1991 році Василь Лев — активний діяч: працює для розвитку Наукового Товариства ім. Т. Шевченка і в еміграційній громаді українців. Перелік його опублікованих та ще ненадрукованих праць налічує 400 позицій. Він — незмінний голова філологічної секції НТШ, ректор Вільного університету в Мюнхені. З кінця 1950-х років Василь Лев щоліта приїздив до Мюнхена, де працював деканом українознавчих студій Українського Вільного університету, до відновлення якого доклав стільки сил у повоєнні роки.

З 1965 року він їздить ще й до Риму, де отримав посаду професора слов’янської філології в Українському католицькому університеті ім. Святого Папи Климентія.

1972 року Василь Лев виходить на пенсію. Разом з дружиною вони знову переїхали до Нью-Йорка. З ними разом замешкала й Іванна Цісик, уже на той час вдова.

Згодом Василь Лев повністю присвятив свій час діяльності Наукового товариства ім. Шевченка.

17 січня 1984 року помирає дружина — Софія. Він глибоко переживає смерть дружини, з якою прожив 44 роки. Ця трагічна подія дуже вплинула на Василя Лева та помітно зменшила його творчо-дослідницьку працю. Відтепер він живе під опікою своєї доньки — Іванни Цісик.

23 березня 1991 року, за п’ять місяців до проголошення Україною незалежності, він помер. Його з почестями поховали поруч на українському католицькому цвинтарі у Fox Chase коло Філадельфії поруч із дружиною та Володимиром Цісиком (там пізніше знайде своє місце вічного спочинку й Іванна Цісик).

Оселя Василя та Софії Левів у Мерівуді (штат Пенсильванія) була базою українства в Америці. Батько постійно переповідав дітям (серед них і Квітці, для якої ріднішого дідуся не існувало) про Львів, про Карпати, якими мандрував у молодості, пильнував, аби знали українську мову і культуру.

«У ній поєдналися чотири дуже відомі родини: по матері — це рід Нагірних і Левів, а по батькові — Цісиків і Герасимовичів. Це були родини рафінованої інтелігенції. Частими гостями в їхньому домі були відомі поети, художники, музиканти: Іван Труш, Петро Холодний, Роман Купчинський, Святослав Гординський, з яким вони товаришували вже і в далекій Америці, Філарет Колесса, Іларіон Свєнціцький, Богдан Лепкий. Володимир Цісик та Іванна Лев обоє мали музичну освіту. Мама дуже гарно співала, і, мабуть, Квітка успадкувала її тембр і голос», — розповідала Марта Качмар-Цісик.