Квітка Цісик

Та щоб максимально уберегти й захистити тендітну донечку, батьки нагородили свою Квіточку ще одним іменем — Орися (Ярина), яке має давньогрецьке коріння (Аріана) і перекладається, як «світ» або «мирна». Це ім’я давньоукраїнського походження, що хотіли підкреслити укра­їнські мігранти, характерне для Галичини. Іменини Орисі відзначають 26 лютого, 29 квітня, 7 березня, 18 і 26 травня, 10, 17 і 22 серпня і 1 жовтня. Як свідчить значення імені Орися, дівчинка з таким ім’ям — спокійна і тиха. Але вже змалку вона проявляє самостійність. Переконати в чомусь дівчинку не так просто, бо своя думка в неї завжди є. Хоча Орисі часом притаманні такі риси, як нерішучість (кожне рішення дається важко, після повного аналізу ситуації) і невпевненість в собі і своїх силах. Крім того, власниця імені не буде ні на кого покладатися, вона доб’ється всього своїми силами, нехай і не відразу. Орися може бути примхливою і досить вимогливою. Вона росте дуже самостійною, всі рішення ретельно продумує сама, однак прислухається до думки і порад старших. Найчастіше дівчина добре вчиться в школі, може бути й відмінницею. Завдяки відповідальності та цілеспрямованості вона прекрасно опановує всю шкільну науку. Окрім того, їй подобається малювання, музика й танці. У носіїв цього імені дуже сильно розвинена інтуїція. З переліку рис імені випливає, що дівчина з таким ім’ям — дуже тонка і вразлива натура, вона відчуває будь-які зміни в настрої свого співрозмовника. Орися дуже влюблива, для неї самотність — найгірше покарання, можливо, тому, що Бог дав їй жіночність і природну чарівність. Єдине, що може перешкодити дівчині з таким ім’ям — це її власні лінощі, які періодично дають про себе знати. В цілому ж Орися розумна і здатна вникнути в суть будь-якої науки — модельєр, дизайнер, перукар, медсестра, менеджер, керівник тощо. У носіїв цього імені не завжди виходитиме зосередитися на завданні. Зазвичай людей з таким ім’ям багато з-поміж оптимістичних санг­вініків та відомих музикантів.

Розділ четвертий. Тато — Володимир Цісик

Соломія Курушельницька і Квітослава Цісик. Два неповторних голоса. Два серця, яким щеміло за Україну. Дві українські душі, що вболівали за долю поневоленого народу. Коли перша полишала цей Світ, друга у цей Світ приходила. Дві улюблені доньки своїх татусів. Доньки у становленні творчих особистостей яких татко відіграв вирішальну роль. Буває важко зрозуміти батьківську любов, вона відрізняється від материнської. Але навіть стримана, не надто емоційно забарвлена любов батька відчувається, сприймається і засвоюється донькою. Донька для люблячого татка — це принцеса, це його (і вже тому) ідеальне жіноче створіння: найкрасивіша, найулюбленіша, най-най... у всьому і завжди це його гордість, це світло для його душі. У свою чергу, батьківська любов дає дівчинці почуття захищеності, безпеки, впевненості в собі, відчуття своєї вартісності; розвиває жіночність, привабливість, потрібність й успішність. Батько для дівчинки — це цілий СВІТ. І якщо цей світ любить і приймає її, завжди готовий допомогти і захистити, то їй нічого не страшно. Вона виходить у доросле життя без страху, зі знанням того, що все буде добре, вона завжди знайде підтримку опору, адже весь світ на її боці.

Коли надходила осінь, татко брав її на Союзівку, аби виглядати жу­равлів, які, за переказами, коли летіти на південь з Канади, тут пролітали, і можна було чути їх розпачливий крик. І хоча птахи давно не пролітали тут, бо люди вже почали освоювати канадські озера, батько сподівався, що може статись диво і вдасться побачити журавлиний ключ або ж почути його тужливий плач. Щоб, як і на батьківщині, далекій Україні, у глибокому дитинстві побачити того журавлиного ключа. І пригадати, як ворожили за його криком і за тим, як довго кружляв над селом, про майбутній врожай і про зиму: чи буде снігова і принесе достатньо снігу, щоб напоїти вологою землю, чи буде сухим літо, чи, не дай Боже, дощовим та ще в ту пору, коли треба буде заготовляти худобі сіно, а ще гірше, коли почнеться сльота, як потрібно буде людям жати, чи зерно проросте в колосі... Проте журавлі не з’являлись, і татко впадав у сумовитий настрій. Тут так все подібне до його малої батьківщини. Коли він дивився на пів­ніч, на ті горби, і поодинокі кущі, йому здавалось, що він у рідних Лісках, що стоїть біля єгомосцьового приходства коло церкви і дивиться в бік старого кладовища. Батько згадував отця Кочія, друзів — школярів, однолітків, які з полотняними сумками бігли до школи, де вчителював його брат Микола і звідки ранками на село звучав голос шкільного дзвоника, що кликав їх до навчання. У таких випадках татко любив читати «Не гріє сонце на чужині» Тараса Шевенка: