Квітка Цісик

Не гріє сонце на чужині, 
А дома надто вже пекло. 
Мені невесело було 
Й на нашій славній Україні. 
Ніхто любив мене, вітав, 
І я хилився ні до кого, 
Блукав собі, молився богу 
Та люте панство проклинав. 
І згадував літа лихії, 
Погані, давнії літа, 
Тойді повісили Христа, 
Й тепер не втік би син Марії! 
Нігде не весело мені, 
Та, мабуть, весело й не буде 
І на Украйні, добрі люде; 
Отже таки й на чужині. 
Хотілося б... та й то для того, 
Щоб не робили москалі 
Труни із дерева чужого, 
Або хоч крихотку землі 
Із-за Дніпра мого святого 
Святії вітри принесли, 
Та й більш нічого. Так-то, люде, 
Хотілося б... Та що й гадать... 
Нащо вже й бога турбовать, 
Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

І втирав скупу чоловічу сльозу. Чула Квітка розповіді, як і про тих земляків, які відійшли у Вічність або у рідному краї, або на сибірських рудниках та тайзі, так і про тих, хто розмінявши великі літа, ще продовжував жити. Татко розповідав про 95-річного Станіслава Людкевича, як мав тремтіння, коли на його концерти приходив цей визначний композитор. Сідав десь ближче до сцени, повертався до неї боком і слухав, жодної фальшивої ноти не пропускав. За кожною здригався. Але про його концерти завжди писав схвальні рецензії.

«Випадки смерти артиста-виконавця під час свого виступу на концертовій естраді, чи оперовій сцені, дуже рідкі й тому загально відомі в професійних музичних колах. Відомим є трагічний випадок славнозвісного піяніста Сімона Барера, який, виступаючи у Карнегі Гол з філадельфійською оркестрою під диригуванням Орманді, ледве загравши декілька початкових тактів концерту Гріга, похилився над клявіятурою і перестав жити. Відомі подібні випадки з огіеровими співаками: великим польським тенором Юзефом Маном під час вистави «Аїди» у берлінській опері та передовим баритоном Леонардом Вореном у метрополітальній Опері в Нью-Йорку. На жаль, і серед нас, українців, уперше трапилася подібна трагедія — чи, як загально прийнято її окреслювати, «ідеальна смерть» — коли рік тому, у неділю 7-го лютого 1971 р., скрипаль Володимир Цісик під час свого сольового речиталю в Українському Інституті Америки, в Нью-Йорку — власне в 30-ті роковини свого першого сольового концерту взагалі! — несподівано занедужав на естраді і в дорозі до шпиталю помер — в самому розквіті життя, ледве 57-річною людиною», — писатиме у некролозі Антін Рудницький.

Невдовзі після телевізійної програми, присвяченій Україні, 7 лютого 1971 року під час виконання фіналу першої частини концерту в Українському Музичному інституті у Нью-Йорку Володимиру Цісику стало зле. Дорогою до шпиталю він залишив цей світ на 57-му році життя. Про його смерть оповістили жалібні повідомлення біля церкви святого Юри, при­крашеної різьбами видатного українського скульптора-лемка Михайла Черешньовського, а також 9 лютого 1971 року 26 газета «Свобода»: «У Нью-Йорку помер відомий педагог і скрипаль проф. Володимир Цісик». В Україні про його кончину дізнаються тільки в 2013 році зі статті Галини Максим’юк «Володимир Цісик — скрипаль і педагог (до 100-річчя від дня народження)», надрукованій у четвертому числі журналу «Українська музика».

10 лютого 1971 року відбулася панахида. Уперше за довгі роки перебування на чужині на його похорони з’їхалася вся родина. Прийшла численна українська громада. 11 лютого, після служби Божої в церкві св. Юра, тіло Володимира Цісика було перевезене до родинного склепу у Філадельфії у штаті Пенсильванія, де згодом будуть поховані всі члени його родини.

Він відлетів зі своїми журавлями у Вічність.