Лазарус

— І померти? Дякую, вже проходили, — Тюрин піднявся з-за вівтаря, розвернувся і стрелив феніксом у золоту гущу.

«Позаяк я є уроборос — нескінченне переродження», — останнє, що почув Олександр Петрович перед тим, як чорна пелена застелила очі.

*

В якийсь неймовірний спосіб потворне золоте обличчя перетворилося на благодушну пику Топчія. Вовкулака дивився з турботою і запитанням, як мати на дитину, що повернулася після втечі з дому.

— Хто ж стріляє феніксом у такому маленькому приміщенні? — обережно сказав околодочний.

Тюрин усвідомив, що лежить на підлозі. З вікон лилося холодне зимове світло. Серед розтерзаного оздоблення, підбираючи уламки іконостаса, ковтав сльози отець Святоша. Корнюш здивовано ахав біля вічка апарата. Тюрин простежив за його поглядом. Фотоапарат повторно фіксував стіни. На місці херувимів було чисто.

Ще двоє служивих занесли ноші.

— Отруїлася… — стишено проказав Парфентій і підніс до обличчя Тюрина залізну фляжку. — Настій з насіння дурману, а ще вовчий корінь і борець. Трошки дурману — то на добрий сон, а у такій калабані — вірна смерть. Особливо для людини, — зітхнув Топчій і показав на стілець коло стіни.

Там так само прямо сиділа мадам Кац. Лише голова злегка похилилася набік. Можна було подумати, що вона спить, якби не тоненька червона цівка, що цебеніла з міцно стулених вуст.

— Ось чим вона їх присипляла, — проказав Тюрин. Чай, яким пригощала Кац, мав той самий запах, що й настій у фляжці. — Вже тоді хотіла мене привести до Апі. Але, видно, на мене настій не подіяв. А де Рапойто-Дубяго? — поліціянт сперся на руку Топчія і підвівся.

— Так його тут не було, — здивовано знизав плечима околодочний.

— Треба відпустити Тропінкіна, — наказав Тюрин. Він розвернувся до іконостаса і втупив погляд у розтрощену вівтарну частину. Золотої стіни як не було. — І знаєте, — замислено сказав Олександр Петрович, — треба сходити до Солохи. Годі ховатися. Маю дізнатися, живий батько чи мертвий і куди зрештою поділося серце.

— Ясно, — єдине, що зміг видати Топчій.

Очі вовкулаки дивно блиснули.

Справа шоста Коли всі ключі зібрані

I

— А, пане синьопикий, рада знову бачити, — Солоха звела на Тюрина круглі жаб’ячі очі. Одним порухом великої зеленої лапи мадам згребла зі столу гроші. Якраз підбивала касу. Навіть у навалу кощів Солоха не знала збитків.

Після справи з живими літерами чаклунка вигадала новий заробіток — подвизалася вгадувати для крамарів і підприємців, яке рішення ухвалить Міська дума. Нібито куля підказувала, куди звернуть настрої гласних.

Натомість усе було значно простіше. Талант Солохи прикликати духів мав несподіваний поворот. Відьма вигадала продавати зустрічі з найвидатнішими жінками минулих літ. Для цього завжди тримала кілька мавок чи людських дівчат-медіумів, чиї тіла використовував дух. Клієнти найвищого класу — переважно гласні Думи — могли собі дозволити інтимне побачення з будь-якою особою імператорського дому. Щоправда, померлою. Натомість охоче ділилися секретами, виконували маленькі прохання для Солохи.

Все закінчилося не дуже добре. Хтось доніс про «знущання» з коронованих осіб. Впливові друзі врятували Солоху від Південної резервації, але салон довелося зачинити. Солоха втратила ліцензію на чаклування, але не хватку. Теперішній «Салон мадам Солохи» у темному закутку на Михайлівській був курильнею з найдобірнішим зіллям для розваг.

Тюрину довелося минути десятки завішаних простирадлами альковів, доки дістався мадам. У кожному «кабінеті» стояли канапи з розслабленими клієнтами. Наче у пральні, повітря повнилося випарами, на ширмах від ароматних видихів колихалися простирадла. Краєм ока поліціянт зауважував золоті еполети чи офіцерську перев’язь. В одному з «кабінетів», на лискучій від постійних доторків подушці, лежав червоногубий упир-аристократ. Лише на мить розліпив затуманені очі та знову присмоктався до люльки. На дні прозорого цибуха рубіном блиснула рідина.

Тюрин чимшвидше відвів погляд. У таких місцях не заведено впізнавати. Тут усі рівні й безликі. Рятуються від метушливого світу, особистих проблем чи страхів. Після зілля пані Солохи навіть кощі стають не такими страшними.

— Руб — звіробій: для зняття тілесної хворі, затвердіння членів, повернення чоловічої моці, — на одній ноті прокумкала людожаба. — Три — сріблястий полин, виношений нявкою під пахвами, дарує солодкі марення, легкі як поцілунок русалки, палкі як погляд чугайстра. Можна й на виплат. Чого бажаєте, чоловіче добрий? Може, весело провести час? У мене дівчата не гірші, ніж у Гінди. Ніколи так солодко не туляється, як напередодні кінця світу.

Жаб’ячі очі запливли поволокою, великий рот викривила хтива посмішка, тільки огрядні підборіддя продовжували здійматися над могутніми грудьми, завішаними кількома нитками коралів. На голові Солоха мала жовтогарячий тюрбан, а огрядне тіло вкривало ціле море різнокольорового шовку.

— Хочу прикликати людську душу. Маю важливе питання.

Тюрин витягнув і поклав перед Солохою срібний руб. З горла людожаби вихопився незадоволений звук.